А клерк тим часом, провівши Скруджового небожа, впустив нових відвідувачів. Це були два огрядних джентльмени приємної зовнішності, вони мали з собою якісь папки й папери. Знявши капелюха, вони увійшли в контору і поклонилися Скруджеві.
Скрудж і Марлі, якщо не помиляюся? запитав один із них, звірившись із якимсь списком. Я маю честь розмовляти з містером Скруджем чи з містером Марлі?
Містер Марлі вже сім років як спочиває на цвинтарі, відповідав Скрудж. Він помер на Святвечір рівно сім років тому.
У такому разі ми не сумніваємося, що щедрість і широта натури покійного так само властива і його компаньйонові, вимовив один із джентльменів, предявляючи свої документи.
І він не помилився, адже вони дійсно були варті один одного, ці справжні компаньйони, ці родинні душі. Зачувши лиховісне слово «щедрість», Скрудж насупився, похитав головою і повернув відвідувачеві його папери.
У ці святкові дні, пане Скрудже, продовжував відвідувач, беручи з конторки перо, більше, ніж коли-небудь, личить нам у міру сил піклуватися про бідних і знедолених, які особливо страждають у таку сувору пору року. Тисячі бідолах мусять відмовляти собі в найнеобхіднішому. Сотні тисяч не мають даху над головою.
Хіба в нас немає вязниць? запитав Скрудж.
Вязниць? Скільки завгодно, відповів відвідувач, відклавши перо.
А робітних домів? продовжував Скрудж. Їх ще не позачиняли?
На жаль, ні. Хоча, завважив відвідувач, я був би радий повідомити вам, що їх прикрили.
Отже, і примусові роботи існують, і закон про бідних усе ще чинний?
Ні одне, ні інше не скасоване.
А ви вже було налякали мене, панове, мовив Скрудж. Із ваших слів я готовий був дійти висновку, що вся ця блага діяльність з якихось причин перевелася. Радий чути, що я помилився.
Одначе ми переконані в тому, що всі ці закони й установи нічого не дають ні душі, ні тілу, заперечив відвідувач. І тому ми вирішили зібрати пожертвування для бідняків, щоб купити їм дещицю їжі, питва й теплого одягу. Ми обрали для цього Святвечір саме тому, що в ці дні нестаток відчувається особливо гостро, а достаток дає особливо багато радості. Яку суму дозволите записати від вашого імені?
Ніяку.
Ви хочете жертвувати, не відкриваючи свого імені?
Я хочу, щоб мені дали спокій, відрізав Скрудж. Оскільки ви, джентльмени, запитали, чого я хочу, ось вам моя відповідь. Я не балую себе на Різдво і не збираюся балувати ледарів. Я підтримую згадані установи, і це обходиться мені недешево. Нужденні можуть звертатися туди.
Не всі це можуть, а інші й не хочуть радше помруть.
Якщо вони воліють умирати, тим краще, сказав Скрудж. Це скоротить надлишок населення. А крім того, вибачте, мене це не цікавить.
Це мусило б вас цікавити.
Ні, мене воно жодним чином не стосується. Нехай кожен займається своєю справою. Принаймні в мене своїх справ по горло. До побачення, джентльмени!
Зрозумівши, що наполягати марно, джентльмени пішли, а Скрудж, дуже задоволений собою, повернувся до своїх перерваних занять у незвично веселому для нього настрої.
Між тим, за вікном
туман і морок так згустилися, що на вулицях зявилися факельники, пропонуючи свої послуги бігти наперед екіпажів і освітлювати дорогу. Стародавня церковна дзвіниця, яка своїм охриплим дзвоном цілими днями іронічно зиркала на Скруджа з ґотичного віконечка, вся потонула в тумані, і дзвін відбивав години й чверті десь у хмарах, супроводжуючи кожен удар таким жалібним деренчливим тремоло, немовби в нього зуб на зуб не попадав від холоду. А мороз усе дужчав. На головній вулиці, в закутку двору, робітники лагодили гасові труби й розпалили в жаровні велике вогнище, навколо якої зібралася юрба обірванців і хлопчаків. Вони гріли руки над жаровнею і не зводили зачарованого погляду з палаючих вуглин.
Із водопровідного крана на вулиці сочилася вода, і він, позабутий усіма, в тужливій самоті потроху обростав льодом, доки не перетворився на печальну слизьку брилу. Гасові лампи яскраво горіли у вітринах магазинів, кидаючи червонуватий відблиск на бліді обличчя перехожих, а гілочки і ягоди гостролисту, що прикрашали вітрини, потріскували від жари. Крамнички з курятиною і бакалією були прикрашені так ошатно й пишно, що скидалися на щось дивовижне, казкове, так що неможливо було повірити, ніби вони мають якийсь стосунок до таких повсякденних речей, як купівля-продаж. Лорд-мер у своїй величній резиденції вже наказував пятьом десяткам кухарів і дворецьких докласти всіх старань, щоб він міг зустріти свято як належить; і навіть маленький шевчик, якого він обклав напередодні штрафом за появу на вулиці в нетверезому стані й кровожерливі наміри, вже розмішував у себе на горищі свій святковий пудинґ, тоді як його худюща дружина з дитиною пішли купувати яловичину.
Усе густішав туман, усе дужчав мороз. Лютий, пронизуючий холод! Якби святий Дунстан [2] замість розпечених щипців ухопив сатану за ніс отаким морозиськом, ото було б нечистому непереливки! Один юний власник доволі таки мізерного носа, до того ж добряче вже погризеного ненажерливим морозом, що впився в нього, як голодна собака в кістку, припав до замкової щілини Скруджевої контори, бажаючи прославити Різдво; але як тільки почулися перші звуки колядки: