Ми стоїмо над прірвою. Зазираємо в безодню чуємо, як підкочується нудота і паморочиться голова. Щонайперший наш імпульс сахнутися від небезпеки. Та з незрозумілих причин ми не сахаємось. Поступово нудота, запаморочення й жах зливаються у хмарку безіменного почуття. Хмарка ще непомітнішим чином починає набирати певних обрисів як отой димок з пляшки в «Тисячі й одній ночі», що стає джином. Тільки що з нашої хмарки над прірвою виростає реально відчутний образ, страшніший за будь-якого казкового джина чи демона, і все ж це лише думка, хай і страшна: люта сила її солодкого жаху пробирає нас до самого мозку кісток. Це всього лиш передчуття стрімкого падіння з такої висоти. І оце падіння це рвійне самознищення саме тому, що воно повязане з образами смерті й страждань найпотворнішими, найвідразливішими з усіх, які лиш можна уявити, саме тому робиться воно страшенно бажаним. І саме тому , що глузд уперто не пускає нас до прірви, ми так рвемося в неї. В природі немає пристрасті такої демонічно нетерпеливої, як у того, хто, здригаючись на краю безодні, думає про стрибок. Досить лише на мить піддатись думці і це кінець; бо думка каже нам одне стриматися, але саме тому , повторюю, зробити це ми не можемо . Якщо не відведе нас чиясь дружня рука, чи якщо нам не вдасться відсахнутися від прірви, враз упавши навзнак, ми стрибаємо туди і гинемо.
Та як би, власне, не тлумачити ці й аналогічні вчинки, висновок напрошується один: усіх їх породжує дуx Супротивного . І робимо ми їх тому, що відчуваємо: так чинити не слід. І нема цьому жодного принципового пояснення; а сам спротив можна було б вважати прямим підшіптуванням Арxілукавого, коли б не те, що часом воно обертається благом.
Усю цю тираду я виголосив лиш для того, щоб дати вам бодай якусь відповідь щоб пояснити, чому я тут, щоб ви мали бодай якесь уявлення, чому я в цих кайданах, у камері смертників. Не будь я таким багатослівним, ви б або не зрозуміли мене, або разом з усією тією голотою вважали б мене божевільним. А так вам відкривається, що я просто одна з нелічених жертв Чортика Протиріччя .
Жоден вчинок не був так ретельно продуманий, як оцей. Тижнями, місяцями зважував я різні способи вбивства. Я відкинув тисячі варіантів, які б могли мене ненароком викрити. І от нарешті в якихось французьких мемуарах я вичитав про одну фатальну хворобу, на яку заслабувала мадам Пільо через випадково отруєну свічку.
Ця ідея блискавично вразила мою уяву. Я знав про звичку моєї жертви читати у ліжку, знав, що кімната його вузька і погано провітрювалася. Та навіщо докучати вам зайвими
дрібницями? Навіщо описувати, як без жодних труднощів я підсунув у свічник свічку власного виробництва. Наступного ранку його знайшли у ліжку мертвим, а судовий слідчий констатував: «Смерть волею Господа».
Отримавши у спадок маєток своєї жертви, я кілька років поспіль непогано справувався. Те, що мене можуть викрити, виключалося. Я не залишив ані ниточки, яка розкрутила б клубок моєї таємниці; не було ані найменшого приводу, аби запідозрити мене в заподіяному злочині. Неописанне чуття задоволення здіймалося в моїх грудях, коли я розмірковував про абсолютну власну безпеку. З бігом часу я навіть призвичаївся впиватися цим відчуттям. Від нього я діставав більшу насолоду, ніж від усіх тих світських здобутків, що випливали з мого гріха. Та врешті-решт підійшла година, коли це таке приємне відчуття почало непомітно переростати в надокучливу думку. Вона докучала, бо переслідувала, не даючи й хвилини спокою. У вухах, точніше, в памяті, не раз крутиться, дратуючи нас, мотив якоїсь примітивної пісеньки або посередньої арії. Однак це не означає, що муки наші змаліють, якщо пісня буде хороша, а опера славетна. Я став постійно ловити себе на думці про власну безпеку й зауважив, що весь час бубоню: «Я у безпеці».
А якось удень, блукаючи вулицями, я раптом піймав себе на тому, що ледь не вголос бурмочу ці замусолені слова. І тут, піддавшись черговому поривові, я перефразував їх на такий манір: «Я в безпеці в цілковитій безпеці якщо не буду дурнем і не зізнаюся!»
Та тільки-но проказав я ці слова, як у серце шпигнув колючий морозець. У мене вже був певний досвід з цими приступами протиріччя (чию природу я намагався вам розтлумачити), і я добре памятав, що мені ні разу не вдалося успішно протистояти їх наскокам. Й оце випадкове припущення ніби я міг бути аж таким дурнем, щоб зізнатися в сподіяному злочині стало переді мною як привид того, кого я убив, і манило до смерті.
Спершу я було спробував струсити з душі те жаске видіння. Я зарухався жвавіше, ще жвавіше а тоді побіг. І тут я відчув шалене бажання заверещати. Кожна наступна хвиля думки заливала мене новим жахом, бо овва! я дуже добре, надто добре усвідомлював, що думати у моїй ситуації означає кінець. Я ще більше наддав ходи. Я став, мов божевільний, гасати людними вулицями. Нарешті перехожі стривожилися й кинулися мене переймати. Отоді я відчув, що це вершиться моя доля. Якби я міг, я видер би собі язика, та у вухах різко залунав якийсь різкий голос і ще різкіше зсудомило плече. Я обернувся хапонув повітря. За якусь мить я перейшов усі муки удушшя: я осліп, оглух, в голові паморочилось і тут якийсь, подумалось, невидимий лиходій широкою долонею ударив мене по спині. Таємниця, так довго увязнювана, вирвалася з моєї душі.