І тут трапилася жахлива подія.
Чоловіки, які їхали верхи швидше, ніж жінки в санях, засперечалися, чий кінь найжвавіший. Оскільки кожен хвалив свого, то вирішили зробити так: чий кінь швидше доскаче до кінця лісу той і є найшвидшим, і всі вершники поскакали вперед. А ліс цей був той самий, у якому жила знахарка Оксана. І треба ж було статися такому, що Оксана звідкись поверталася додому лісовою дорогою. Зачувши шум і кінський тупіт, жінка звернула з дороги до дерев біля узбіччя, щоби не заважати вершникам.
Пан Павловський найперший скакав на своєму породистому жеребці й уже розраховував на виграш глечик меду, пустив свого коня ще швидше, не помітивши нерівностей дороги. Кінь його оступився на буграх і ямах, припорошених снігом, і впав, придавивши собою вершника. Таке закінчення перегонів викликало бурхливий сміх пяної шляхти. Тільки не смішно було самому Лешекові Павловському червоний від гніву й досади через те, що став загальним посміховиськом, він піднявся, шукаючи, на кому зірвати свою злість. І тут йому на очі потрапила Оксана.
То це ти, відьмо, мене зурочила! закричав пан Лешек, кидаючись до Оксани. Це ти зурочила мого коня, що він спіткнувся! Ну зараз ти пошкодуєш, що вилізла з пекла на світ Божий!
Павловський підняв батіг, який зі свистом опустився на перелякану Оксану. Від дикої злоби шляхтич не обирав, куди саме бити ні в чому не винну перед ним жінку, а просто лупив, куди батіг потрапить. Оксана спробувала було втекти, але пан Лешек наздогнав її і, схопивши за довгу косу, потягнув назад.
Пане Лешеку, та навіщо тобі так утруднюватися? Повісьмо її ліпше! весело крикнув хтось із натовпу.
Так, повісимо! одразу ж підхопив жорстокий пяний натовп. Повісимо відьму!
Уже навіть приготували зашморг, коли підїхали сани з жінками. Орися в задумі сиділа в санях, але підняла голову на шум і побачила, як чоловіки тягнуть до приготовленої шибениці жінку, що упиралася і благала помилувати її. Серце дівчини завмерло від жаху: вона впізнала Оксану, яка лікувала її після падіння з коня.
Що вони хочуть зробити? Орися заметушилася, звертаючись то до Матвія, то до пані Барбари, що сиділа навпроти в санях.
Як що? Повісити відьму! Вона зурочила пана Павловського через неї його кінь спіткнувся, і він програв суперечку! зі сміхом відповіла поважна й побожна пані.
Орися жахнулася: «Так як же так можна?!»
Пане Матвію! вона вперше звернулася до Клесінського на імя. Зроби що-небудь! Ну не можна ж так! Що ж це таке через коня вбивати людину?
Та яке мені діло до цієї відьми! гордовито промовив Матвій.
Але ж вона стільки разів допомагала твоєму синові, коли йому особливо було зле! Невже в тебе немає до неї подяки за порятунок твоєї дитини? від обурення Орися забула про те, що відвідування Оксани челядь зі страху тримала в таємниці від свого господаря.
Що? презирливо вигукнув Клесінський. Ну, лікувала! І що? То їй платили за це. Я що, по-твоєму, маю бути їй ще й удячним? Та хто вона така, щоб я за нею жалкував?
Карі очі Орисі заблищали від гніву. Вона піднялася на весь зріст у санях.
Пане Лешеку! голосно покликала Орися. Але той не чув її, бо намагався власноруч надіти зашморг на шию Оксані, яка відчайдушно опиралася.
Тоді дівчина підібрала пишні спідниці й легко зістрибнула із саней, побігла до натовпу, розштовхуючи на ходу чоловіків. Підбігши, вона схопила жорстокого шляхтича за руку.
А ну не смій! Відпусти її! так дзвінко крикнула Орися, що її голосок перекрив шум голосів шляхтичів і всі замовкли. Навіть сам Лешек сторопів із несподіванки й випустив із рук зашморг.
Панно Ірино, але вона мене зурочила! до Павловського нарешті дійшло, чого від нього хочуть.
Одначе я прошу тебе пощадити цю жінку, пане! Орися не стала вдаватися в подробиці того, чому неодмінно треба пощадити, оскільки розуміла, що до пяного, озвірілого шляхтича зараз не дійде голос розуму. Отже, потрібно домогтися свого, використовуючи інші засоби. Ти ж воїн, то чого ти, наче кат, сам вішаєш цю відьму? Сором який! так тихо сказала Орися, що її почули тільки сам Павловський та тремтяча Оксана. І, крім того, я дуже прошу тебе, пане! Виконай моє
прохання! Тут немає нікого, хто був би добріший за тебе! Хіба ти відмовиш мені?
Орися подивилася просто в очі шляхтичу, трохи всміхнулася й підморгнула. Той замявся, усміхнувся у відповідь Орися йому подобалася, а потім, помявшись ще трохи, сказав:
Тільки заради твоїх прекрасних очей, панночко, я пробачу цій відьмі! Господи, дай же мені на Своєму Страшному суді такого ж чарівного янгола в захисники, як панна Ірина! голосно, на весь ліс заволав шляхтич, наостанок пнув Оксану й додав: Дякуй панні, відьмо, за те, що врятувала твоє нікчемне життя! і пан Лешек попрямував до натовпу приятелів.
У бідної жінки обличчям текла кров хтось із нелюдів розбив їй ніс. Орися швидко дістала хустинку і простягнула її Оксані.
Дякую тобі! Я винна тобі життя, панно, сказала знахарка, затискаючи ніс та закидаючи голову, щоби зупинити кров.
Бог із тобою! Нічого ти мені не винна. Швидше йди звідси, поки вони не передумали! промовила Орися і, розвернувшись, пішла до саней, де її вже чекав пан Лешек, щоби, користуючись, як йому здавалося, чесно заслуженою прихильністю панночки, допомогти їй усістися в сани, поцілувати ручку і сказати декілька дурненьких компліментів.