Тільки тривожно було на душі в поляків, що залишали свій табір, немов співали ці Божі пташки за ними відхідну. Збивши свої вози прямокутником, розташувавши всередині них амуніцію, поляки рушили назад, в Україну, у бік Чигирина, де мав стояти з основним військом коронний гетьман.
Але відступати полякам довелося через балку Княжий Байрак козаки просто не залишили їм іншого шляху, ідучи за ними навздогін, не даючи змоги повернути в іншому напрямку. Так польське військо прокрокувало майже три милі.
Раптом попереду пролунав шум, і просто назустріч полякам немов із-під землі вилетіли татари Тугай-бея. Напад татар був такий стрімкий, що й без того деморалізовані поляки навіть не пішли в рішучу відсіч, а тільки захищалися, як могли, від татар, що кидалися на них з усіх боків. Сотні татарських стріл, подібно до граду, посипалися на польський обоз, убиваючи все живе на своєму шляху, пробиваючи броню, калічачи людей і коней. Спішно Потоцький розвернув своє військо геть від орди, що сунула на них і була дуже небезпечною у своїй швидкій атаці. Але повернувшись трохи назад, поляки з жахом побачили, що шлях їм уже перетинали спішно вириті запорожцями окопи, через які не можна було ні перевезти возів, ні перебратися в бойовому порядку, а вузьке, заросле лісом урочище не давало змоги розвернути хоругви для бою.
Багато хто з поляків нарешті зрозумів, що вони опинилися в пастці. У якомусь шаленому відчаї поляки почали зміцнюватися, зводити земляний вал просто на тому місці, де зупинилися. Невідомо, на що вони сподівалися, коли знову, не шкодуючи сил, рили окопи. Стефану Потоцькому все ж таки вдалося достукатися до свідомості своїх збожеволілих від жаху людей, построїти їх чотирикутником для відбиття нападу. Однак усе це вже було марно. Відчайдушна хоробрість не врятувала шляхтичів татари вдарили по них відразу з чотирьох боків. Разом з ордою на приречених поляків накинулися й козаки. Українці й татари перекинули перші польські шеренги, убиваючи все на своєму шляху, крім багато вдягнених шляхтичів, яких захоплювали в полон. Утім, згодом татари почали щадити і звичайних жовнірів це був ясир, майбутні раби, які теж мали свою цінність.
Незабаром усе було скінчено. Військо молодого Потоцького знищено. Сам Стефан був важко поранений у ліву руку й потрапив у полон. Разом із ним у полоні опинилися й комісар Шемберг, і знатні поляки, які служили ротмістрами, хорунжими, поручиками. Не менше від трьох тисяч простих жовнірів теж стали бранцями.
Усі знатні полонені дісталися Тугай-бею, який спішно відіслав їх до своєї вотчини, сподіваючись отримати величезний викуп. Тому прикрістю для відважного й хороброго перекопського бея стало повідомлення про те, що Стефан Потоцький згодом помер посеред степу від гангрени, яка почалася через важке поранення.
Ця перша перемога, здобута українцями й татарами над польським військом, яке ще недавно здавалося таким непереможним, була немов перша потужна тріщина, що розколола кокон, у який була вмурована людська свідомість, і змусила людей повірити в себе, у свої сили, свою правду.
Утім, Хмельницький усвідомлював, що цієї першої перемоги замало потрібні друга, третя, четверта, треба відкинути поляків аж за Віслу, щоби люди не просто скинули окови рабства зі своїх душ, а й фактично звільнилися від панського гніту.
Розділ XIV. У ЧИГИРИНІ
Це зайве! сказав Хмельницький у відповідь на його уклін. Отже, ви троє мене не послухали вчора? Я ж просив вас не ходити в сьогоднішній бій! і він кивнув на шаблю.
Таки не послухалися ми тебе, батьку! Але що поробиш? За дурною головою ні ногам, ні шаблям, ні самому гетьману спокою немає! так пустотливо всміхнувся Тимофій, що гетьман не зміг не всміхнутися йому у відповідь.
Дійсно, Хмельницький чомусь беріг трьох друзів, усуваючи їх від участі й у дрібних, і у великих сутичках, а вчора ледь не наказав їм не переслідувати поляків і залишатися в таборі. Однак неспокійні й гарячі характери взяли гору. Троє приятелів вирушили добивати поляків, що відступали.
Я прийшов до тебе у справі, Красунчику, сказав гетьман. Мені потрібно, щоби ти поїхав до Чигирина і схопив мого недруга, Чаплинського. Але найголовніше ти маєш відібрати в нього Гелену й забезпечити їй безпеку.
Тимофій оторопіло подивився на гетьмана і здивовано запитав:
Я, звичайно, усе розумію, але хіба це доречно саме тепер, пане гетьмане?
Хмельницький зітхнув, помовчав і знову заговорив:
Тимофію, ти єдина людина, яка змогла зрозуміти мене й мої почуття. Я не забув нашої розмови тим зимовим вечором. Тому тепер я навіть не наказую тобі як твій гетьман, а прошу тебе як друга. Тимофію, допоможи мені повернути Гелену! Вона важлива для мене так само, як і раніше, і якщо Чаплинський її куди-небудь відвезе, то вона буде для мене надовго втрачена, якщо не навіки. Мені нікого більше просити про це, крім тебе. Але, якщо ти відмовишся, я не примушуватиму.
Яскраві сині очі Тимофія зустрілися з темними очима Богдана у них молодий козак прочитав надію на допомогу. Красунчик зрозумів, що гетьман справді прийшов просити його про послугу, а не наказувати, і що для Хмельницького дуже важлива ця жінка. Так само важлива, як і для нього Орися.