Та ви збожеволіли всі! Треба наступати, а не бігти, подібно до отари овець, у свій хлів! вигукнув розлючений Калиновський, розуміючи, що таке рішення буде фатальним. А ти, пане Потоцький, сам винен у загибелі сина й тепер демонструєш своє горе, щоби не визнавати своєї провини! Curae leves loquuntur, ingentes stupent! Ліпше ти менше горілки пив би та за гожими бабами впадав, а більше про ратну справу думав! Можливо, і син твій був би живим!
Собака! Та як ти смієш? скипів Потоцький. Ти забуваєшся, мерзотнику! Ти забуваєш, хто перед тобою!
Останній пяниця! Ось хто переді мною! відповів ображений польний гетьман і у гніві покинув військову раду.
Кварцяні війська під командуванням двох гетьманів, що посварилися, відступили, так і не дійшовши до Чигирина, і на третій день свого шляху досягли Корсуня. Тут коронний гетьман змушений був зупинити свій «звитяжний» відступ. Шляхтич Гдешинський, якого раніше відправили в розвідку, наздогнав військо й повідомив, що козацькі й татарські війська наступають на пяти полякам та стоять за двадцять сім миль від Корсуня. Він сам бачив, як вони переправлялися через Тясмин! Тому Потоцький наказав війську стати табором на невеликій височині в полі неподалік від міста, на лівому березі річки Росі, оточити його з трьох боків високим валом і окопами, а з четвертого боку польський табір прикривала Рось. Ця позиція була вельми вигідна і зручна з усіх поглядів. У цьому місці коронний гетьман вирішив дочекатися свого супротивника, щоби дати бій.
Напевно, уперше за всі ці місяці обидва гетьмани погодилися в тому, що вибити звідси польське військо буде дуже важко, практично неможливо. Крім того, у Потоцького було майже сорок гармат з такої кількості знарядь можна легко розтовкти атакуючого ворога по землі. Однак серед поляків ширилася зневіра війська князя Вишневецького досі не прибули до них, хоча вже мали бути тут.
На жаль, пяне безумство й жага помсти так і не покинули коронного гетьмана. Відступаючи від Чигирина, він наказував спалювати всі містечка й села на своєму шляху, мотивуючи це тим, аби повстанці ніде не могли знайти собі ані притулку, ані провіанту, ані підтримки. На шляху Потоцького запалали Черкаси, Корсунь, а їхні жителі були безжально замучені й перебиті. Така нелюдська, безглузда жорстокість обурила навіть шляхтичів, яким дійшло, що тепер їм самим ніде буде дістати провізію. Та й навіщо вбивати звичайних русинів, які мирно орють землю? Хіба це гідно воїнів? Проте вдіяти ніхто нічого не міг. Як піти проти наказу великого коронного гетьмана?!
Я наповню їхні серця жахом! роздратовано відповідав Потоцький на обережні зауваження своїх наближених про те, що не слід знищувати ці міста. Вони дорого заплатять мені за те, що посміли повстати! Жоден гультяй тепер не знайде тут собі притулку!
Але коронний гетьман помилився не страх він сіяв у серцях людей, а спрагу помсти за безвинно пролиту кров. Військо Хмельницького, яке проходило випаленими землями, кипіло обуренням і ненавистю.
Коли Тимофій зі своїм маленьким загоном наздогнав козацьке військо, то помітив, що воно кардинально змінилося у козаків зявилася артилерія, якої їм так сильно бракувало біля Жовтих Вод. Використовуючи гармати, привезені городовими козаками, і ті, які були захоплені в поляків, Хмельницький сформував три батареї під командуванням Івана Ганжі. Усі двадцять шість гармат були поставлені на двоколісні вози, у кожний із яких для поліпшення маневреності впрягали одного коня. До артилерії були приставлені пятсот піших і триста кінних козаків. Над низовими козаками кошовим отаманом був поставлений Мартин Небаба . Реєстрові козаки були поділені на шість полків Чигиринський, Черкаський, Корсунський, Канівський, Білоцерківський і Переяславський, під командуванням полковників Кривоноса, Богуна, Чарноти, Нечая, Мозирі й Вешняка . Загальна чисельність козацького війська становила близько пятнадцяти тисяч українців і вже майже пять тисяч татар Тугай-бея, до якого долучалися інші мурзи. Крім того, Іслям Ґерай, який спочатку був дуже обережним, пообіцяв особисто прибути на підмогу своїм новим союзникам.
Хмельницький уважно вислухав розповідь Тимофія про події, що сталися в Чигирині, скривився, дізнавшись про втечу Чаплинського, і спохмурнів із досади, почувши про поранення Влада. Він давно знав молодого козака, і ця звістка засмутила гетьмана.
Дай Боже, щоби Влад одужав якнайшвидше! А щодо Чаплинського що ж, на все воля Божа! сказав гетьман. Настане день, коли він попадеться в мої руки. Я вдячний тобі, Тимофію, за цю послугу!
Я погано впорався з дорученням, нахмурився Тимофій, адже досі відчував свою провину за поранення Влада.
Ти зробив усе, що міг, відповів гетьман, не здогадавшись, що саме має на увазі Тимофій. А Влад видужає, я впевнений. Він сильний. І твоєї вини в його пораненні немає. Може, це на краще він надміру гарячий і неприборканий, а майбутній бій із Потоцьким обіцяє бути важким. У ньому він неодмінно відзначився б, а так збереже свою голову. Як там Гелена? поставив Хмельницький запитання, яке давно його мучило.