Немов грім, прогриміла ця звістка серед нестримних веселощів, що панували в таборі Потоцького. У таке вірити не хотілося нікому, однак довелося. Коронний гетьман, звичайно, досадував на таке віроломство, але добре розумів, що загін реєстрових козаків не зіграє великої ролі, якщо поповнить зграю оскаженілих хлопів.
Та коли до ставки Потоцького прибіг жовнір, який дивом урятувався, і повідав про неймовірний союз та єдність татар і козаків, про Жовтоводську поразку, про загибель у бою Стефана Потоцького й усіх командирів, адже він не знав, що син гетьмана потрапив у полон, де помер від рани, йому ніхто не повірив. Нещасного жовніра катували, вважаючи, що його спеціально підіслав Хмельницький із цією хибною звісткою, щоби вселити страх у серця поляків. Але коли до гетьмана привели пораненого шляхтича, який також щасливо уникнув загибелі й полону, і він слово у слово повторив те, що раніше говорив жовнір, у польському таборі почалася паніка.
Моторошною бурею пронеслася над коронним гетьманом ця звістка про розгром військ і смерть його красеня Стефана. Страшна для кожного батька звістка про загибель сина затьмарила розум Миколи Потоцького: він то невтішно плакав, то пив гірку, сподіваючись заглушити свій біль, то писав істеричні листи королю, благаючи скликати посполите рушення і перебільшуючи небезпеку, що загрожує Речі Посполитій від зєднання низових козаків і татар у єдину армію. Нарешті пан Потоцький зовсім утратив людську подобу, наказавши спалити всі українські села в околицях свого табору неподалік Чигирина.
Сину мій, я заллю твою могилу хлопською кровю! уголос ридав пяний гетьман, відчайдушно затоплюючи своє горе горілкою. Адже відомо: що у тверезого на умі, те в пяного на язиці.
Його наказ був безжально виконаний жовнірами, наляканими звісткою про поразку своїх товаришів під Жовтими Водами. Були жорстоко вирізані всі жителі сіл, спалені всі хати, іноді разом із замкнутими в них людьми.
Так коронний гетьман мстився безневинним людям за смерть свого пихатого нащадка.
Однак треба було щось робити далі. Тому зібрали військову раду, на яку все-таки прийшов Потоцький. Коронний гетьман був у зневірі й не міг тверезо міркувати. Перед очима стояв його Стефан із палаючим поглядом, коли просився в цей похід. Знов і знову звучали у вухах батька слова сина: «Батьку, зроби мені ласку! Дозволь мені повести це військо!» Повільно сльози потекли з очей коронного гетьмана його не збентежило навіть те, що на нього дивляться люди. Потоцький так зосередився на своєму горі, що зовсім забув про свої обовязки великого гетьмана Польської корони, про свою пиху. Але найстрашнішим було те, що він забув про головне у своїх руках він тримав тисячі життів інших людей, і від того, яке рішення він прийме, залежатиме або їхнє життя, або їх смерть.
Утім, памятав про це відважний і войовничий польний гетьман Мартін Калиновський. Він чудово розумів, що нині не можна бути бездіяльним, неможливо підпадати під паніку та смуток, а треба терміново діяти. І діяти швидко!
Твоя милість, не варто було ділити військо на частини! Найкраще було б виступити на Низ усім відразу. І так треба вчинити необхідно якнайшвидше виступати назустріч козакам, почав Калиновський, не чекаючи, поки коронний гетьман заговорить першим. Pelagus periculum in mora! Навіть якщо хлопи й розбили наш авангард, то в жодному разі не можна давати їм перевагу. Наше військо більше й набагато сильніше, ніж у козаків. Якщо тепер не діяти, то бунтарі можуть зайняти вигідніші позиції, і нам доведеться з ганьбою відступати у глиб країни.
Душа моя у скорботі! відповів
йому на це Потоцький. Я не дозволю вбивцям мого сина тішитися й радіти тому, що вони довели його до лютої та безславної смерті! Ми залишимося тут, на цьому місці. Ти маєш рацію лише в одному моє військо велике, і мені не важко привести до праведної кари тих, хто посмів відібрати життя моєї дитини. Тому тут, на цьому самому місці, де я почув страшну для мене звістку, я сповна розрахуюся з підлими хлопами!
Потоцький сказав це не тому, що насправді так думав, а лише тому, що звик діяти наперекір польному гетьманові. Так само, як і Калиновський постійно діяв наперекір своєму начальнику. Ця безглузда ворожнеча між двома воєначальниками була найбільшою дурістю в умовах війни, на яку були здатні тільки божевільні. Це розуміли більшість із присутніх на цій раді шляхтичів, тому вони обурено загомоніли, заговорили всі разом, завязалися запеклі суперечки це була вже не військова рада, а базар. Проте шляхті вдалося дійти згоди. Прийняли рішення: відступити назад, ближче до міст, де було більше можливостей знайти провіант, який, на жаль, уже почав закінчуватися; а також дочекатися князя Єремію Вишневецького з його надвірним військом, який ще не долучився до них. Розраховували, що таке поповнення підніме бойовий дух солдатів. Узагалі, таке рішення було продиктоване побоюваннями, що військо, налякане Жовтоводським розгромом, може розбігтися просто на очах у козаків. А такої ганьби не хотілося нікому! Досить! Уже розігнали хлопське бидло розмовами, тепер треба щось робити, але так, аби честь свою не зганьбити! З цим рішенням погодився Потоцький, одначе лише тому, що воно суперечило пропозиції Калиновського.