Мері Роуч Злюб. Як парувалися наука й секс
Mary RoachBonk. The Curious Coupling of Science and Sex
© Mary Roach, 2013
© С. Михаць, пераклад з англ., 2018
© «Фабула», макет, 2018
© Видавництво «Ранок», 2018
Прелюдія
Після того він може вдягнути штани, забрати свою платню й піти додому, щоб за вечерею розповідати про цю потішну пригоду. Це дослідження сексуальних реакцій людини. Маніпуляції з надколінками не передбачають жодного сексуального відгуку, принаймні на нашій планеті, і саме тому чоловік тим і займається: це контрольна дія. (Перед тим чоловікові веліли маніпулювати звичнішим органом, доки дослідники бозна-що вимірювали.)
Я натрапила на це дослідження декілька років тому, коли гаяла час у бібліотеці одного медичного коледжу. До того моменту мені ніколи не спадало на думку, що секс вивчають у лабораторіях так само як сон, травлення, лущення шкіри чи будь-яку іншу галузь людської фізіології. Мабуть, я таки знала, проте ніколи по-справжньому не замислювалася над цим. Не замислювалася, як це все відбувається, які труднощі й перепони постають перед дослідниками здивовано підняті брови, підозри дружин, пересуди колег. Уявіть, як прибиральник, чи якийсь першокурсник, чи президент Каліфорнійського університету в Лос-Анджелесі відчиняє без стуку двері й бачить оте дійство з надколінками. У тому, щоб веліти обєктові дослідження гратися зі своїми колінцями, нема нічого ні аморального, ні непристойного, однак це важко пояснити. А знайти фінансування на такі дослідження й поготів. Цікаво, хто їх узагалі спонсорує? А хто зголошується брати в них участь?
Не дивно, що кількість серйозних наукових робіт, присвячених дослідженню сексуальної фізіології, за винятком декількох значних праць, почала зростати лише з початку 1970-х років. Наприкінці 1950-х Вільям Мастерз і Вірджинія Джонсон писали про галузь своїх досліджень: «наукою та науковцями й досі керують страхи страх громадської думки, страх релігійної нетерпимості, політичного тиску, та понад усе страх мракобісся й упереджень і не лише ззовні, але й усередині професійної спільноти». (І тоді вони сказали: «Та йдіть до бісової матері!» і змайстрували пеніс-камеру.) Британський секс-фізіолог Рой Левін, тепер він на пенсії, розповідав, що в предметному покажчику його книжки «Основи медичної фізіології», популярного в шістдесяті роки підручника, не було таких термінів, як «пеніс», «вагіна», «коїтус», «ерекція» чи «еякуляція». Курси фізіології не торкалися ані оргазму, ані сексуального збудження, наче секс був якоюсь сороміцькою таємницею, а не звичайним біологічним явищем.
Один з перших проектів Левіна полягав у вивченні хімічних властивостей вагінальних секрецій, єдиної рідини людського організму, про яку практично нічого не було відомо. Жіноча волога перше, з чим стикається сперма після виверження, і принаймні з погляду можливості зачаття про неї необхідно знати якомога більше. Для Левіна це було очевидно, а от для деяких його колег-фізіологів ні. Левін пригадував, як на конференції, де він презентував свою роботу, йому вдалося ненароком підслухати в чоловічому туалеті, як з нього глузували колеги. Вони безумовно припускали, що він знаходить нездорову насолоду в процесі підрахунку концентрації іонів у вагінальній рідині. І взагалі люди вивчають секс лише тому, що збоченці.
Або хоча б тому, що вони мають неподобну цікавість до цього питання. І такі переконання змушують одних насторожено ставитися до дослідників сексу, а інших цікавитися понад міру. «Люди неминуче починають думати так і про мене, і про те, чому я вивчаю цю тему», каже дослідниця Синді Местон з Техаського університету в Остіні. Те, що Местон вродлива білявка, лише ускладнює справу. Якщо, наприклад, ви сидітимете поруч у літаку й вирішите запитати про її роботу, то вона або збреше, або скаже: «Я працюю у сфері психофізіологічних досліджень». Більшості цього вистачає. «А якщо хтось хоче довідатися докладніше, я кажу щось на кшталт: ну, ми використовуємо різні візуальні й звукові стимули для вивчення вегетативної нервової
системи в різноманітних контекстах. Зазвичай це спрацьовує».
Навіть якщо дослідник ретельно обґрунтовує цілі й важливість повязаного з сексом проекту, його все одно підозрюватимуть у збоченні. Минулого року я спілкувалася електронною поштою з однією приятелькою, що вивчала чорний ринок органів померлих. Якось вона заволоділа списком продаж однієї фірми, що постачала органи й тканини для досліджень. У тому списку була й «вагіна з клітором». Приятелька не повірила, що геніталії трупа можуть бути потрібні для виправданих наукових цілей. Вона вирішила, що дослідник замовив цю частину тіла, щоб займатися з нею сексом. Я відповіла, що фізіологам і науковцям, які вивчають сексуальні розлади, й досі багато чого треба довідатися про жіноче збудження і оргазм, тож саме тому я можу собі уявити, що комусь потрібна ця частина тіла. «Ба більше», написала я їй, «якби хлопець хотів трахнути ту штуку, гадаєш, він би заморочувався клітором?»
Найперші наукові праці в галузі сексуальної фізіології зявлялися як побічний продукт дослідження проблем народжуваності, акушерства, гінекології й венеричних захворювань. Та навіть робота в цих галузях медицини частенько викликала зневагу й підозри. Гінеколога Джеймса Платта Вайта в 1851 році виключили з Американської медичної асоціації за те, що він запросив студентів-медиків спостерігати за пологами жінки (за її згоди). Його колеги страшенно розгнівалися, вважаючи за непристойне, щоб лікар чоловік дивився на жіночі геніталії. У 1875 році на зібранні Американського гінекологічного товариства доповідь про венеричні хвороби гінеколога на імя Імо Нограт спричинила велику хвилю обурення. А в 1970-х історик і сексолог Верн Буллоу потрапив до списків ФБР особливо небезпечних американців за свою «підривну діяльність» (зокрема за публікацію наукових робіт про проституцію та, як член Американського союзу громадянських свобод, боротьбу за вилучення з переліку кримінально караних діянь, з-поміж решти, орального сексу й носіння чоловіками жіночих суконь).