так само непевні і невиразні. Досить того, що в однім періоді у нього творять Гребінка, розцвіт якого припадає на 30-і роки, Стороженко, «Українські оповідання» якого вийшли р. 1863, і Петро Раєвський, що почав свою quasi-літературну працю лише в 70-х рр.
Далеко більше має рації друга «географічна» точка погляду на українську літературу, про яку згадує М. І. Петров у вступі до своєї книги і якої додержуються часом і пізніші дослідники, зокрема проф. О. С. Грушевський у книзі «З нового українського письменства». Переломи і повороти в історії українського письменства, згідно з цим поглядом, стоять у певнім звязку з тим, де міститься літературний осередок і звідки йдуть культурні впливи. Котляревський і Квітка, Костомаров і Метлинський звязані виключно з лівим берегом Дніпра і перебувають в сфері головним чином російських впливів. Їх діяльність виповнює І полтавсько-харківський період українського письменства, що тягнеться від 1798 р. до початку 40-х рр. II. Переїзд Костомарова до Києва і організація київського центру одкриває короткий, але блискучий перший київський період, часи Кирило-Мефодіївського братства та буйного розцвіту творчості Шевченка. Далі йдуть: III період петербурзький, період «Основи» і гегемонії Куліша, що обіймає так зв. шістдесяті роки, коротку добу ліберальних настроїв та ліберальних реформ між севастопольською війною і першими подихами реакції (18561863); IV. Другий київський період, що тягнеться з початку 60-х рр. до Емського наказу 1876 р., до адміністративних переслідувань, що зробили неможливим видання української книжки по цей бік кордону, і V період київсько-львівський з перевагою Львова (18761906), коли вся майже продукція літературна еміґрує за кордон, зосереджуючись то коло Драгоманова та радикальних закладів, то коло «Зорі галицької», то коло т-ва ім. Шевченка та «Літературно-наукового вісника». Революція 1905 р., що полегшила умови українського друку в межах Росії, та високе мито, що зробило неможливим поширення галицьких видань на Наддніпрянщині, вводять нас в VI період київсько-львівський з перевагою Києва. Його межі установлюються, з одного боку, перенесенням «Літ.-наук. вісника» в Київ (кінець 1906 р.), а з другого занепадом київського центру в 19191920 рр.
Цей погляд на українську літературу «географічний», як називає його проф. Петров, має ту слушність, що дає змогу охопити в одній схемі всі найголовніші зявища т. зв. літературної історії організацію гуртків, громадські обєднання, розвиток журналістики, взаємовідносини письменника і читача, але і він потребує цілої низки корективів та додатків, особливо коли ми торкнемось основного предмета історично-літературних студій зміни напрямків, еволюції літературних понять та художніх засобів. Так, приступаючи до полтавсько-харківського періоду 17981845 рр., ми повинні будемо додати, що з погляду стилю він виразно розпадається на дві доби: добу грубуватого бурлеску та сентиментальної повісті і добу романтичних тем та форм. Заговоривши про київсько-львівський період 19061920 рр., ми маємо підкреслити, що з погляду вузько-літературного він не має єдності, бо перші його роки характеризуються витонченням реалістичної манери в прозі (Коцюбинський), середні поворотом у бік романтичних настроїв та сюжетів («Лісова пісня» Л. Українки, Олесь, Кобилянська), а останні певними шуканнями в галузі символізму та футуризму.
Щоб покінчити з періодизаціями і схемами, згадаємо ще дотепну, хоч і не розвинену, на жаль, думку, яку кинув в одній із своїх газетних статей А. Василько (А. В. Ніковський). Ніковського цікавлять, головним чином, ті ступені, що їх перейшла українська література, «втягуючись в оборот усесвітнього письменства». Характерним і багатозначним видається йому той факт, що нова українська література розпочинається не чим іншим, як спробою одягти в своєрідну національну одіж твір європейської ваги літературної, зразок багатьох новочасних епопей, «Енеїду» Верґілія. Але в «перелицьованій Енеїді» Котляревського маємо не переспів і не переробку, а пародію, «скромну усмішку над поважним сюжетом, перенесеним на ґрунт нашого здрібнілого життя». За пародіями настала черга перекладів. Починаючи з 7080-х рр., Біблія і гомерівські поеми, софоклівські і шекспірівські трагедії, Гете і Шиллер поволі стають здобутком українського слова. Нарешті, Леся Українка розпочинає собою третій період, період власних композицій на всесвітні теми. Це справжня вершина, на яку українська поезія виходить з «Камінним господарем», «Кассандрою», Іудою («На полі крові») та прометеївськими «Катакомбами». В глибині погляду Ніковського лежить тонке
і вірне спостереження: травестія, переклад і, нарешті, ориґінальне розроблення загальнолюдського сюжету це справді три етапи в розвитку українського поетичного стилю. Але всієї різноманітності літературних фактів цей погляд, розуміється, не охоплює. Охопити їх зможе тільки схема, збудована на основі зміни літературних напрямків, тобто зміни не тільки стилю, але й літературних ідеологій .