В таких рисах обмальовується перед нами друга половина XVIII ст. Це є доба рішучої, невільної і доброю волею русифікації привілейованих українських груп. Усе, що було на Україні видатного й талановитого, все те, здавалося, потягло до столиць, дослужуючись там до високих становищ (міністри Завадовський, Кочубей, Трощинський, канцлер Безбородько) або пристаючи до російського літературного та наукового життя, як літератори Емін та Рубан, архівіст Бантиш-Каменський, учений медик Амбодик-Максимович. Слідом за старшинськими дітьми йдуть діти духовенства та козацтва. Русифікація переходить з вихованців петербурзьких та московських шкіл на академічну молодь провінції Харкова та Києва. П. Житецький у своїй розправі про «Енеїду» Котляревського та її звязки з літературою XVIII в. наводить назви двох книжок, що мали спеціальним завданням полегшити вихованцям місцевих шкіл важку науку російського правопису й вимови. Одна з цих книжок зявилась в 1772 році; зветься вона: «Правила о произношении русских букв и об исправном тех же в новейшем гражданском письме употреблении, или о правописании, собранные из российских грамматик». Її автор перелічує в ній низку помилок фонетичних, морфологічних та стилістичних, якими грішать, орудуючи російською мовою, українці, і особливо рекомендує їм, в інтересах хорошої вимови, ознайомитися «с московским нежным выговором». Другу таку книжку видано десятьма роками пізніше в Харкові. Її назва: «Краткие правила российского правописания, из разных грамматик выбранные и по свойству малороссийского диалекта для употребления малороссиянам дополненные».
Поруч такого роду підручників на українській провінції поширювалась зневага до української мови старої літературної і живої народної, а разом з тим і до всієї народно-поетичної традиції, як до чогось дикого, варварського, не позначеного «чистим смаком». В одній провінціальній епіграмі, коли тільки можна незугарний вірш у двадцять важких рядків назвати епіграмою, писаній з приводу провінціальної ж оди на смерть Румянцева, автор епіграми так звертається до автора оди:
«Кобза» трактується тут, як щось безмірно нижче від солодкомовної класичної ліри, а «грубые слова», якими можна писати хіба тільки про «козацки подвиги», на міщанські копійки рахуючи, це, очевидно, українська старолітературна і народна мова.
З усім тим, на Україні деякі особи і навіть групи зосталися осторонь од цього потужного русифікаційного руху. Це люди, що їх виховання проходило, а життєва обстановка складалася в затишних старосвітських закутках, далеко від новочасних впливів; люди, для яких не втратили ще свого чару «грубі слова» і «козацькі подвиги», одбиті в колоритній пісні народній: сільські священики, для яких непереможні труднощі становило «великороссийское произношение», дрібновласницьке дворянство, провінціальне чиновництво. Недарма ж Некрашевич не єпископ, як попередні Барановичі та Кониські, а священик, і армійський офіцер, потім дрібний губернський урядовець Котляревський займають тепер передній кін літературний.
Іван Некрашевич, академічний витія за ректорства Самуїла Миславського, «вицвічоний» в латинських та словяно-українських ораціях, починав іще творами схоластичного змісту, писаними старою книжною мовою (діалог «Спор душі з тілом»), але, переходячи до сюжетів, як тоді говорилося, «підлих» з селянського побуту, він звертається до народної мови північноукраїнського типу, але значно чистішої, ніж мова інтермедій Кониського. Що ж до Котляревського, то для нього, що зріс в добу повного занепаду старої літературної мови, ніяких хитань межи мовою книжною і народною не могло бути. Перед ним лежав один шлях шлях пристосування до літературної творчості живої української говірки.
Але це був крок занадто сміливий. Народна мова дуже далека була од високих і тонких матерій, які трактувала тогочасна класична література. Українська традиція давала тільки один зразок використання «підлої» мови інтермедію, чи то інтерлюдію до поважної, «високого стилю» релігійної або історичної драми. Тільки на інтермедії та ще на примітивній півнародній творчості різдвяних та великодніх віршів і могли спертися Котляревський та його сучасники в своїх літературних планах. Безперечно, вони почували певну ніяковість на саму думку про живу народну мову, як орган «високої» літератури, і тому у власній творчості спинялися на формі жартівливої, перелицьованої поеми, що не так гостро різнила з традицією. На той самий шлях навертала українського письменника і російська література, що мала на той час кілька творів стилю burlesque, де широко використовувала народну мову і давала зразки грубого побутового писання.
Таким чином, наприкінці XVIII ст. визначилися всі характерні риси нової літературної доби: 1) русифікація вищих верств української суспільності, внаслідок якої продуцентом української літератури і споживачем її стали середні верстви дрібне поміщицтво, провінціальне чиновництво та духовенство; 2) занепад давнішої літературної мови, словяно-української, занепад, що, з одного боку, одкривав певний простір для мови російської, а з другого, підказував бажання використати народне просторіччя, очистивши його фонетично та удосконаливши стилістично; 3) деяка несміливість літературного почину, що, спинившися вибором на живій народній розмові, не наважився, проте, розірвати з традицією, обмежився «підлим стилем» і бурлескною формою, єдиними, де народна мова припускалася тогочасними теоріями, і 4) безперечний вплив російської культури, що з середини XVIII в. все виразніше починає одбиватися на українськім житті й творчості .