Поважчали й умови праці на службі. Пригадую, у нас в редакції курєри бігали по коридорах, відштовхуючись руками від стелі, щоб не забитися головою. Та не завжди вдало, бо лобами усі люстри перебили.
Одного дня я завис на роботі ногами до стелі, лівою рукою міцно тримаючись за край столу, а правою складаючи доповідну на імя директора видавництва про неможливі умови для творчої праці. Я писав, що, коли становище з Місяцем найближчим часом не нормалізується, я подам заяву про звільнення з роботи за власним бажанням і більше не напишу жодної книжки. Де це бачено, щоб писати книжки догори ногами?!
Коли це тихо рипнули двері, і до кімнати увійшов хлопчина.
Увійшов! А не влетів, як усі.
З подиву я аж втупився в нього. А між тим, був це нічим не примітний хлопець: мав шапку на вухах, веснянки на носі, а над носом окуляри в чорній оправі. Але на нього кожен звернув би увагу, бо він не стрибав і не злітав у повітря, як усі, а ходив нормальною людською ходою.
Хлопче, вражено запитав я, на тебе що, не діє місячне тяжіння? Я навіть забув відповісти на його чемне вітання.
Чого ж не діє? Діє, спокійно відповів він.
А як же ти примудряєшся нормально ходити? не вгавав я.
А я до кожної ноги привязав по трикілограмовій гантелі, пояснив він.
Та це ж геніальний винахід! у захваті вигукнув я, полегшено зітхнув, а тоді зіжмакав вже непотрібну доповідну і з легким серцем викинув її у кошик. Сьогодні ж причеплю до ніг по півпудовій гирі!..
А цей симпатичний розумник в окулярах жваво запевнив мене:
Х-ха! Я ще й не таке можу придумати!
Молодець! похвалив його я.
Не такий уже й молодець, раптом похнюпився він. Щоб ви знали, я найбільший у світі злочинець, хоч поки що це таємниця
Таємниця! радісно загорлав я, бо над усе люблю таємниці.
Ще й яка! радо підхопив і він. Розумієте, одного разу я їв морозиво, аж тут підходить і сідає на лаву старий-старезний пенсіонер з бородою
Тс-с-с! засичав я, прикладаючи вказівного пальця до губів, і озирнувся на всі боки. Але, крім нас двох, в кімнаті нікого не було. Та, про всяк випадок, аби таємницю ніхто не підслухав, я замкнув двері на ключ.
Ми сіли у куток і славно зашепотіли. І тут я дізнався, як Павло Валеріанович Хвалимон (так звали мого юного відвідувача) зустрівся з чаклуном-пенсіонером, як потім він хоробро і хвацько брехав, як провалився під землю, як йому на лобі набив гулю каштан, як Місяць зсунувся з орбіти і почав валитися на Землю. І як у газеті Промінець відмовилися
друкувати Павлусеве визнання.
Не може цього бути! вражено вигукнув я.
А було! гаряче запевнив Павлусь і витяг з кишені речовий доказ лист з редакції. От я й прошу вас, напишіть про це книгу, щоб усі дізналися.
Обовязково напишу! пообіцяв я. Про що мова! Ось тільки гирі на ноги начеплю і напишу. Мені самому той Місяць набрид: вештається, де йому тільки заманеться!
І правильно! схвалив моє рішення Павлусь. Хай усі знають, який я безсоромний брехун. Іншим брехунам буде наука. А я віднині казатиму тільки правду, саму правду і нічого іншого, окрім правди! врочисто завершив він, аж почав заприсягатися: А коли я брешу, то хай на мене
Не треба клятв! хутенько зупинив його я (про всяк випадок). Я вірю тобі на слово.
І правильно, сказав Павлусь, бо я не брешу. І більше нікому ніколи нізащо в житті не брехатиму!
Що, не вірите?
Думаєте, Павлусь набрехав?
Тоді подивіться вночі на небо і самі пересвідчитеся: Місяць знову на місці!
На цьому усій цій предивній історії крапка,
кінець