Не турбуйся ти про нього! По-перше, мама приїде раніше, ніж ми вирушимо а по-друге, він і сам може побути Здається, це йому навіть більше до вподоби..
Їхню розмову зненацька обірвав своїм пронизливим гавкотом Цомбі. Охоплений якоюсь божевільною радістю, пес весь час закидав голову й несамовито гавкав у небо.
Що це з ним таке? спитала Марія. Цомбі! Шаленцю! Іди сюди!
Але пес і вухом не повів на Маріїн заклик.
Він, мабуть, здурів від спеки, розсміявся
Віктор. Жаль, що ми не можемо бути такими веселими, хоч і нас спека доймає Що робитимемо із зошитом?.. Боюсь, аби не довелося, врешті-решт, придумувати новий шифр.
Не може бути! запротестувала Марія. Я мушу його знайти! Не провалився ж він крізь землю
Марія не помилилася в своїх припущеннях. Зошит не провалився крізь землю. Тобто він не пішов униз. Зате піднявся вгору. Там він і був зараз, угорі. Не дуже високо. Лежав розкритий, прикладений каменем, на даху будинка. Біля нього лежав ще один зошит, чистий. А біля чистого зошита сидів кирпатий скуйовджений малюк. У руці в малюка гостро заструганий олівець. Та за кілька хвилин кінчик олівця притупився, а зошит уже не був чистий. На першій сторінці зошита зявилися якісь фрази. Олівець сумлінно виконав свій обовязок і тепер мав право відпочити в кишені. Що й було негайно зроблено. Потім малюк запустив пальці в біляве скуйовджене волосся й дивився якусь хвильку, скажемо так з висоти, з-під неба. Казка закінчилася. Тобто розпочалася. Або краще сказати, таємниця черешняків перестала, нарешті, бути таємницею для маленького сміливця на даху.
Складні знаки в Маріїному зошиті перейшли в другий зошит звичайними літерами. Перед Тіком були всі частинки таємниці, ба навіть копія шифру, яким черешняки мали намір користуватися в радіопередачах А була ще окремо замітка на першій сторінці, коротенька, зате надзвичайно важлива для маленького детектива, полишеного на самого себе. Відмітка зроблена у формі заголовка:
НАУКОВА ЕКСПЕДИЦІЯ В ЧОРНУ ПЕЧЕРУ
А внизу ще один запис, теж важливий, але не зовсім ясний:
Відїзд у четвер, 5 липня о 5 г. р.
Були там ще фрази, Тік переписав їх у чистий зошит, але всі вони видалися йому нецікавими.
Ще раз прочитавши заголовок, малюк вперше здригнувся. Чорна печера! Місце, де заховано чарівну коробочку, яка могла б зробити його невидимим!.. Оце та-ак! Аби ж то йому роздобути коробочку! Якби ж він її мав!.. Можна було б піти з черешняками, бути між ними Ото він приголомшив би їх, особливо нестерпну Марію! І Дана і всіх І ніхто його не побачив би Але чи тато дозволить йому піти?
Прочитавши наступну фразу, Тік здригнувся вдруге. І лиш тоді збагнув її жорстокість:
«Відїзд у четвер, 5 липня»
Отже Так Так!.. Це ж завтра! А він геть не підготувався! Ні ранця, ні черевиків, ні мотузок, ні ліхтарика, нічого Анічогісінько в нього нема! Коли він устигне зібрати оце все!.. Та він зробить усе можливе й неможливе Тільки так! Він не спатиме. Працюватиме цілу ніч. Він знайде голку, і тільки-но його змагатиме сон, він сам себе штрикатиме нею Але чи дозволить таточко?
Тік здригнувся втретє, коли глянув на подвіря. Цомбі таке витворяв на подвірї і так витріщав очі, що аж дивно було, як Тіка й досі не помітили.
«Ну, стривай, я тобі покажу, нікчемо! Я завяжу тобі хвоста вузлом, а в той вузол увяжу червону стрічку, щоб ти став посміховищем на весь собачий рід»
Малюк, почувши голос Марії, яка кликала Цомбі, знову здригнувся. Але цього разу так сильно, що трішечки втратив рівновагу, завдяки якій тримався на даху. Посунувшись кудись, він мимохіть правою рукою зачепив зошит, куди переніс усі записи. Цим рухом він поновив рівновагу, але не наслідки. Зошит відлетів і в свою чергу натрапив на першу перепону: на Маріїн зошит. Ще частку секунди той залишався непорушний і Тікові вдалося дотягнутися до нього кінчиком пальця, рятуючи від падіння. Але Маріїн зошит не мав за що зачепитися, а жодне диво в світі не ворухнуло й пальцем, аби його зупинити. Він поволі-поволі посунувся вниз
Яке жорстоке нещастя! Тік лишень спромігся поглядом провести траєкторію падіння бомби, падіння гарматного ядра Ніколи малюк не був ще такий безсилий
Зошит зачепився за стріху, а потім Тік заплющив очі й до болю стиснув кулаки, ніби той страхітливий зошит мав упасти йому на голову, а не на голову Марії, яка спокійно розмовляла з Віктором на ганку.
3
Та не це найдужче здивувало хлопців. Лучія завжди була дуже пунктуальна і на всяку зустріч приходила перша. Дан навіть прозвав її «Королевою ввічливості», і всі остерігалися її гострого язичка, коли йшлося про точний час. Ось чому було щось незрозуміле в запізненні Лучії.
Санта Лучія! нервував Дан. Нарешті й вона припустилася
помилки. Мамо рідна, як я познущаюся з неї, ха-ха!
Не трапилось би з нею чого-небудь! затурбувався Урсу.
Я про це теж думаю, сказав Йонел. Ба навіть підозрюю, що таки сталося Думаю, її не пускає батько! Не забувайте він доктор, а такі люди не бачать нічого, не думають більше ні про що, окрім мікробів, переломів та кровотеч. Для них екскурсія, очевидно, просто нещасний випадок Отже