Але якби хтось подивився на того годинника, то з подивом побачив би, що до перерви залишається ще майже пять хвилин. І оскільки це перша подовжена перерва в нинішньому році, то оригінальною мовою моша Тімофте це означало, що до великих канікул залишається кілька днів.
«Саме так!» подумки сам собі сказав старий, втретє і востаннє починаючи трясти тронку, переливчастий дзвін якої був ніби пересипаний ніжними звуками.
Після цього, почепивши дзвінок на місце, старий спустився довгими камяними сходами, що вели на шкільне подвіря. На останній сходинці він став, мов вартовий, біля бронзового лева й трохи зачекав. Стрепенувся на звук дверей, що відчинилися, глянув туди й простежив поглядом за постаттю, яка промайнула по сходах. Задоволено всміхнувшись, мош Тімофте пішов назад і зупинився біля канцелярії. Не помилився він і цього разу.
Перший учень, який вихопився на перерву, був, звісна річ, Тік.
Так, так! Саме Тік перший пронизливим криком возвістив, що почалася перерва. За кілька мить просторе подвіря, обсаджене тополями й каштанами, з довгими рядами лав та окремих лавок, подвіря, на якому можна було б проводити десяток футбольних матчів водночас, одразу захопила галаслива й різношерстна дітвора. Учні розбивалися на групи, відновлювали ігри, перервані попереднім уроком, або починали нові, по класах, по групах у несусвітенному оглушливому галасі, однак кожен тут робив своє: кінські перегони, стрибки, мяч, еквілібристика, біг наввипередки, крики, сміх, вигуки, оплески, кривляння, довіра таємниць, футбол, похвальба, клятви, бутерброди, нишком кинуті погляди, підюджування і знову футбол. Але була тут територія тільки для старших учнів ті готувалися до екзаменів або статечно прогулювалися, заклавши руки за спини, коментуючи спортивний сезон або останні фільми, і час від часу виказували презирство до малюків, від чийого гамору й крику аж у вухах закладало. А малюки тайкома показували їм услід язики, навіть не думаючи про те, що за кілька років вони поводитимуться точнісінько так само; але зараз, аби дошкулити старшим, вони знову заводили ігрища й розваги з таким галасом, який звучав, мов постійна канонада на спокійній досі території у затінку каштанів.
В одному із закутків нашвидкуруч зімпровізували футбольне поле, і всі глядачі підтягнулись до воріт: тут по черзі випробовували своє щастя футболісти із середніх класів. За штанги воріт, як і завжди, правили купи з одягу, картузів, каміння і светрів. Воротар, учень восьмого класу, не пропускав жодного мяча. Навіть коли Тік, єдиний із малюків, якого не помітили, що він чужак (причини ці зясуються пізніше), метнувся стрілою до мяча, вдаючи, ніби щосили вдарить у лівий кут, а насправді спрямував удар у правий, воротар не розгубився й зупинив мяча, кажучи банальним спортивним терміном, на самісінькій лінії воріт. Роздосадуваний бідолаха-нападаючий показав воротареві великого язика і, звісно, розчарований невдачею, подався в інший бік. За ним потяглася, ніби скоряючись якомусь давно заведеному порядкові, ціла ватага хлопяків.
Чи ти ба, Тіку, як сьогодні стоїть Сергій! Іду на парі ти сьогодні йому не забєш, щоб я так жив!
Тік зневажливим поглядом окинув зухвалого малюка і вирішив негайно поставити його на місце:
Я? Йому?!. Ха-ха!.. Та я ж тебе пустив би голого, аби погодився з тобою на заклад, чуєш? Та ти ж залишився б, мов схема людини в підручнику з анатомії, аби я мав такий розум, як у тебе! Я навіть шкуру твою забрав би Якби я не був зараз учнем, то вже грав би в національній збірній
Та-а-ак! Я знаю Ти хвалько. А я тобі кажу, що сьогодні ніхто не зможе забити Сергієві! Давай заклад!
Твоє щастя, що мені не подобаються бідняки, тобто зубожілі люди Інакше негайно прийняв би твою пропозицію.
Тікова рука погрозливо потяглася до носа бравого любителя битися об заклад, ще дужче ошелешивши прихильника воротаря.
Тік запримітив на майданчику гімнастичних снарядів рослявого хлопця, який починав займатися акробатикою. Самотньому сміливцеві було не більш як шістнадцять, але його статура, особливо мязисті руки, виказували при кожному рухові надзвичайну силу і гнучкість.
Тікова ватага слухняно подалася за своїм проводирем, наслідуючи і його ходу, і його поставу. Повільно рухаючись, витягнувши шиї і втупившись поглядами в одному напрямку, малюки ніби виконували якийсь загадковий і невідомий ритуал. Це засвідчував і ритм кроків, і особливо те, що ця найгаласливіша й найшаленіша шкільна ватага приголомшливо мовчала.
Цілковита тиша стояла й на майданчику гімнастичних снарядів. Глядачі і великі, і малі дивилися, аж серце завмирало, на те, що відбувалося в них над головами. Хлопець по мотузці без вузлів, і не допомагаючи собі ногами, як хутенько відзначив Тік, видерся вгору, до перекладини, де були прикріплені спортивні снаряди, і звідти легким стрибком, майже сальто-мортале, як знову відзначив Тік, перелетів і вчепився в товстий кабель, що висів без діла за пять метрів угорі над усім шкільним подвірям. Потім дуже спокійно, усміхаючись комусь згори, він за кілька секунд знайшов якнайкращу позицію для відпочинку.