Може, ми знайдемо щось виняткове, таке, чого ще ніхто не бачив! прошепотіла Марія. Може, колись тут буде й наша карта
З усіх присутніх тільки Віктор почув її шепіт, і погляд його мимоволі побіг до вітрини, поряд з якою був пожовклий від часу аркуш «Екстемпоралі з математики».
Може, ми знайдемо гігантський діамант мріяла й далі Марія. Або фантастичний скарб І він стоятиме у вітрині поряд із класною письмовою роботою. Від черешняків. І ми не напишемо жодного прізвища. А тільки «черешняки»
Чому це ми не напишемо жодного прізвища? теж пошепки спитав Йонел. Хіба екстемпораль не підписана?
І раптом усі почули оглушливий шум. Ніби вони щойно ввійшли до амфітеатру. Першим оговтався Дан:
Якщо ми не перестанемо перешіптуватися, почав він, то ризикуємо привернути до себе загальну увагу. Йонел слушно каже. Підпишемося всі!
Щось надто рано ми почали ділити шкуру ведмедя, вїдливо зауважила Лучія. Аби нам часом не знайти якогось пса замість ведмедя
Навіщо нам думати про ведмедя, розсердився Йонел, коли ми приведемо на ланцюгу справжнього лева? А я переконаний, що вітрина з екстемпораллю може збагатитися навіть сьогодні!
І стільки впевненості було в Йонелових словах, що мовчанка знову запанувала на острівці черешняків.
Ага-а! здогадалася Марія. Я знаю, що ти маєш на увазі
А що, хіба не маю права?
Тільки разом з Лучією! спалахнула Марія.
Дан торкнув ліктем Урсу:
У мене таке враження, що назріває надзвичайна подія. Ти нічого не відчуваєш? Тобі не здається, що затримується початок свята?.. Що було б, якби відкрити вітрину?.. Але ж ні, мамо рідна! Це було б нещастя. Залишимося з одним апаратом Слухай, Йонеле Вдовольнись ти тільки великою премією Що ти скажеш на це, Вікторе? Залишимося без апарата?
Віктор знизав плечима. Його щось ніби трохи й стурбувало, але водночас він відчував себе зобовязаним сказати:
Не думаю Екстемпораль це щось інше, це ідея, теорія, до якої ніхто не додумався раніше за цього учня. Наші апарати схожі на інші й набагато примітивніші. Для нас вони, ясна річ, унікальні, але я не думаю, що цього досить, аби виставляти їх тут.
Лучія одразу ж підтримала його, але Йонел аж пожовтів від досади. Голос його затремтів:
Я так і думав Ви мало не луснете від заздрощів Ви побачите, ось ви побачите Я поставлю його на вітрину. Тільки свого!
Ага-а-а! зловила його на слові Марія. Тепер ти й сам визнаєш, що один із апаратів зробила Лучія!.. Ну, кажи! Як же ти можеш бути таким чваньком і таким егоїстом? Неймовірно!
Гоп! почувся рятівний голос Дана. Добре, що ніхто не побився об заклад, мамо рідна! Он подивіться! Он там, у глибині, біля моша Тімофте Сергій і Трясогузка Хто їх привів із курника? Самі вони не прийшли б ні в якому разі
І справді, два античерешняки знову зявилися в залі. Але Дан був недалекий від правди. Мош Тімофте піймав їх саме тої миті, коли вони хотіли перескочити через шкільний паркан, і гарненько вилаяв їх. Мов двох пригнічених цуценят, звязаних невидимим ланцюгом, він припровадив їх до амфітеатру. Згорблені й мовчазні, вони обидва чекали крижаного присуду.
Старий забув про них. Його увага й інтерес були прикуті до іншого. Ось він побачив Тіка: завше непосидющий малюк із живим сріблом в очах мав зараз жалюгідний вигляд. Господи! Яке в нього обличчя! Що з ним? Вій весь час намагається заховатися за спину котрогось із старших учнів!
Мош Тімофте зітхнув. Його обсіли важкі вагання. Серце спонукало подати якийсь знак малому й постояти біля нього; він уже навіть ладен був зробити це. Але щось стримувало його, якась стареча вада, охо-хо Отакої! Треба було страждати вдвох Іншого разу він розсудив би мудро й відважно А зараз каже стареча вада!
Мош Тімофте від багатьох чув, що сталося з Тіком в останній день навчання, навіть під кінець останнього уроку, перед тим, як здати письмову роботу з рідної мови. А казка про найменшу царівну, на переконання малюка, заслуговувала премії. Це було виправдання за всі його коники, які він викидав упродовж навчального року. Але цього разу він був не винен. Усе, що він зробив, було на користь справедливості; дуже, дуже мало для його власного задоволення: так вибачався Тік і перед своїм батьком Так
Йому лишалося написати заключну фразу. Але якийсь чорт, з яким ніколи не можна дійти згоди, підштовхнув його, і саме цієї миті він тріумфально подивився на весь клас. Одна лиш мить, але її вистачило, щоб його неспокійний погляд розкрив подвійне шахрайство.
Тік сидів у середньому ряду на останній парті. Праворуч і ліворуч від нього два лоботряси квапливо списували із шпаргалок, сховавши їх у рукава. Це вже занадто! Спершу він розсердився від такої несправедливості, а потім відчув ніби острах: а що, коли один із цих лоботрясів напише роботу кращу, ніж у нього? Прощай тоді премія!
І тут він відчув, як щось приємно залоскотало його долоню. Не довго думаючи, Тік налаштував маленьку (вона для класу) рогатку на пальці лівої руки, дістав із потайної кишеньки два прості паперові набої, але так добре скручені, що були ніби металеві. І в одну секунду встановив нечуваний рекорд влучив в однакові місця