Того дня, коли відкривався амфітеатр, вхід учням та батькам у нього дозволявся на дванадцять годин від восьмої ранку до восьмої вечора без перерви. У такий день ліцей приймав після обіду групи учнів і вчителів із сусідніх сіл та міст, яких найбільше приваблювала сюди розкіш амфітеатру. Але зранку амфітеатр був відкритий лише для тутешніх ліцеїстів.
Усі останні три дні перед його відкриттям минали під знаком нетерпіння, хвилювання, навіть остраху, але жоден із них не був таким жаданим, як день святкування закінчення навчального року. Тут справа ось у чім. Окрім звичних по всіх школах премій, по три для кожного класу, за традицією ліцею цього дня вручалася почесна премія найкращому учневі школи і премія канцелярії учневі, якого визначав учительський корпус на підставі критеріїв, що ніколи не були зафіксовані чи визначені і котрі, як правило, ніколи не пояснювались. І саме завдяки цій нагоді, шануючи таку шкільну традицію, випливали на поверхню певні факти, що затінювали престиж ліцею й завдавали страждань деяким учням.
Якщо класні лауреати були відомі задовго до закінчення навчального року, якщо лауреат почесної премії був відомий перед початком свята, бо його прізвище було написане напередодні свята великими золотистими літерами на мармуровій дошці правобіч сцени, то хто буде удостоєний премії канцелярії, ніхто не знав до останньої миті. Тобто про нього дізнавалися лиш тоді, коли називалося його імя і вручалася премія. Це був єдиний лауреат без диплома, зате премія не символічна; переважно це був цінний подарунок, якась річ, але щоразу інша.
Само собою ясно, що премія канцелярії розпалювала багату фантазію. Отож-бо в ці дні між завершенням навчального року та його святкуванням говорилося тільки про велику премію, як її ще називали. Робилися прогнози, ставилися заклади, називалися десятки імен, придумувалися найфантастичніші подарунки, згадувалися найнеймовірніші випадки, які могли бути підставою для героїв-кандидатів на спеціальну премію.
Правда й те, що деякі групи школярів робилися замкнутіші й менш галасливі, хоча, здавалося, дні настали
для цього вільніші. Але поривання учнів остуджував острах при згадці про не дуже далекі дні, які ох як хотілось би, щоб вони стали дуже далекими: а що, коли хтось згадає про це й розкаже перед усією школою? Тоді не уникнути важкої покари крижаної мовчанки всіх присутніх!
Але ніщо не могло зрівнятися з притягальною силою великої премії Хто її може одержати? І за що? І що саме він одержить?.. Велика премія не мала жодної попередньої умови. Нею міг бути відзначений будь-хто, іноді навіть не за шкільні справи. Кілька років тому преміювали одного учня, дуже слабкого в навчанні, який врятував дитину, що тонула. Відзначений був сином заможних батька-матері. Йому подарували пару рідкісних голубів, бо юний плавець тільки й мріяв про голубів. Іншого року премію дали тринадцятирічному хлопцеві, посередньому учневі, спокійному, хворобливому, котрий нічим особливим не вирізнявся упродовж усього року. Може, тільки своєю мовчазністю та соромливістю. І лише через кілька років дізналися, що в нього немає мами, що його покинув батько, і два місяці хлопець жив і тримався сам, рубав дрова або носив воду сусідам, але нікому не скаржився. Деяких учнів преміювали за перемоги в національних літературних або наукових конкурсах чи за виняткові лабораторні роботи, за сміливі вчинки й зворушливу поведінку перед колегами, вчителями або й перед незнайомими.
Премією канцелярії відзначалися виняткові здібності й духовні якості учнів.
Іноді імя-прізвище щасливчика вгадувалося, але це не означало нічого. У школі побутувало прислівя: «Якщо хочеш бути відзначений великою премією, не думай про неї ніколи»
Питання залишалося відкрите: хто буде щасливчиком цього року?
2
Але були й острівці спокою в цьому розгойданому морі, була й зверхність, були й такі, кому хвилювання, розривало груди чи кого час від часу охоплював страх.
Черешняки, як і домовились раніше, зустрілися біля вітрини з картами. Вони були жадібні до новин, але тривалий час вдовольнялися тільки мовчазними жестами, перемовлялися поглядами або ж зрідка пошепки перекидалися словами.
Сергій і Трясогузка пристали до них, мов дві тіні. І не ховалися. Навіть більше в якийсь момент Сергій приклав до вуха паперову лійку, аби краще було чути та, звісна річ, для того, щоб позлити Марію вона саме щось шепотіла Урсу. Щастя, що Дан був у доброму гуморі. Він нагнувся до лійки і сказав з непохитним переконанням:
Ти чув про маленьку бомбу? Двох учнів із нашого класу виставлять як негативний зразок!.. Мамо рідна!.. Я ж думав, що це Віктор! Стривай, Сергію! Чекай, я ж пожартував!..
Та куди там!.. Хоч би Дан падав перед ним на коліна, хоч би закликав усіх святих на поміч За якусь мить Сергія й Трясогузку ніби вітром вимело звідси. Навіть Урсу з його непомильним зором не міг їх нагледіти.
Бюсь об заклад на надувний човен вони вже сховалися в якомусь закутку, сказав той, що прогнав їх. І три дні не виходитимуть звідти.
Втеча двох шпигунів не розвеселила групу. Навпаки. Мовчанка накрила їх, мов ковпак, ізолювавши черешняків від решти світу. Вони всі дивилися на вітрину з картами, але не бачили ліній, знаків і кольорів, не відчували радості, яку дає зустріч із картою. Вони бачили й чули шум водоспадів, бачили вершини й прірви, спокійні галявини й буйні зарості, стежки й ліси, а особливо бачили себе на них як вони йдуть невтомно всі пересіченою місцевістю, а та згодом стає знаками, лініями й кольорами на картах.