А-а-а! крикнув вір з відчаю, але грім прибою заглушив його голос.
Коли перший напад розпачу пройшов, хлопчик помітив, що стоїть по кісточки у воді вода невпинно підіймалась і затоплювала берег. З острахом він кинувся до печери. Тут місце було вище, але, може, і його заливає вода? Хлопчик не знав, як високо підіймається вода під час припливу. З тремтячим серцем, поспішаючи, він обійшов виступ гори і полегшено зітхнув. Тут скеля трохи відступала, берег підіймався вгору пологіше, і тільки аж зовсім угорі стояла прямовисна кам'яна стіна. Тягнучи однією рукою тюленя, хлопчик вибрався аж до підніжжя стрімкого обриву і сів. Він глянув на море, і його ніби різонуло гострим ножем: з-за скелі показався пароплав. Випускаючи клуби густого диму, він швидко йшов на схід.
Пароплав ішов уздовж берега, і в стривоженого, приголомшеного безпорадністю хлопчика спалахнула надія, що його помітять. Він швидко роздягся, зняв білу спідню сорочку і довго махав нею над головою, аж поки пароплав не сховався за виступом берега.
Сонце було на заході, і в повітрі стало значно холодніше. Від холоду і нервового напруження хлопчика трясло.
«Чи є в мене сірники?» з острахом подумав він і поліз у кишеню.
Сірники були на місці. Це заспокоїло його і повернуло думки в інший бік. Він схопився і став збирати тріски, тоненькі уламки дерева, нарвав сухої торішньої трави, що стирчала з-під самої скелі, назбирав викинутих морем водоростей.
Зібравши паливо, він запалив сірника. Трава спалахнула, полум'я поступово охоплювало уламки дерева. Він підмостив під себе сухі, побурілі водорості, припорошені сіллю, що виступила з них, і простяг до вогню змерзлі руки. Коли б не думки про батька, який турбуватиметься за нього на пароплаві, хлопчик у цю мить почував би себе майже щасливим.
Відпочивши, він став ще збирати шматки дерева, адже відплив почнеться тільки з другої половини ночі, і йому доведеться сидіти тут до ранку. Він помітив, що плавнику (так зветься дерево, що його винесло на берег моря) було багато там, де він сидів, і зовсім не було ближче до води. Він зрозумів, що ліс нанесено сюди «великими водами», тобто тоді, коли припливи бувають особливо високі, в червні. Це його зовсім заспокоїло. Тепер йому нічого боятися, море не дійде до нього кроків на двадцять, і він у безпеці просидить тут до ранку.
Приємне тепло вогнища повертало хлопцеві добрий настрій, і він намагався відганяти уїдливу і гірку думку про батька, маму і про свої неблискучі перспективи, що весь час зринали в його свідомості і примушували неприємно стискуватися серце.
Він вистругав довгу паличку, відрізав шматок тюленячого м'яса і, настромивши його на шпичку, почав смажити. М'ясо враз почорніло від диму і кіптяви, але від нього йшов приємний дух, і хлопець, обпікаючи губи, став їсти.
«Чому дома не буває такого смачного м'яса?» подумав він, гризучи недопечений шашлик.
Правда, м'ясо було несолоне, відгонило рибою, але тут, серед скель, на повітрі, що пахло морем, біля вогнища, в якому палахкотіло дерево, викинуте морем, воно не могло бути несмачним.
Потім хлопчик розв'язав рюкзак, витяг звідти котелок (він узяв його, бо думав назбирати брусниць у тундрі) і зварив, крабів. Це теж було дуже смачно.
Сонце зайшло. Темрява обгортала скелі, густішала, і яскраві відблиски вогнища раптом спалахували на хвилях, що з глухим урчанням котилися на берег. Хлопчик сперся щоками на долоні і, втопивши очі в огонь, глибоко замислився.
ПАРОПЛАВ ІДЕ НА СХІД
Дев'ята година, сказав він і позіхнув. До райцентру прибудемо не раніш як завтра ввечері.
Не раніш, погодився заврибальнею, тут не менше як триста кілометрів.
По дорозі був ще один невеличкий промисел, але його здобич була вже перевезена до райцентру катером. Отже, пароплав тепер ішов просто до висілка, де містилися районні установи.
Що ж, підемо спати, сказав Зуб і, зібравши папери, замкнув їх до шухляди. Треба відпочити як слід, бо післязавтра знову добу, а то й дві не вдасться задрімати.
Він вийшов з кабінету і пішов до своєї каюти. Пароплав нечутно посувався вперед, і тільки глухе двигтіння машин свідчило про те, що він не стоїть на місці.
Зуб зайшов до каюти, включив світло і, діставши з-під столика банку консервів, відкрив її. Приготувавши посуд до чаю, він оглянув каюту, ніби шукаючи когось очима, і сказав сам до себе:
Де він ходить? Юро! гукнув він у двері і, взявши чайник, пішов до куба з окропом.
На пароплаві вечеряли о п'ятій годині вечора, а хто лягав пізно, мав про себе дбати сам. По дорозі він заглянув до старшого механіка, в якого часто сидів Юра, слухаючи оповідання про морські пригоди, але хлопця там не було. Зуб заварив чай, поставив його на столик і пішов до кают-компанії. Сина не було і там. Другий помічник капітана і рахівник постачальної експедиції грали в шахи. Чи не бачили вони Юри? Ні, вони не бачили його. Помкапітана зробив хід конем і, хвилину затримавши погляд на дошці, підняв голову і сказав:
Юри я не бачу вже щось із півдня.
Зуб стримав раптове хвилювання і удавано спокійно
пішов до кубриків. Він обійшов помешкання матросів, кочегарів, машинне відділення, обійшов усі каюти. Юри не було ніде. Важке передчуття стиснуло йому груди. Невже впав за борт? Він зайшов до капітана і розповів йому все. Що робити?