А памятаєте, позаминулого року Енн хотіла взяти з собою конячку-гойдалку? сказав, гигикаючи, Дік. Тут втрутилася мати:
Знаєте, а я пригадую, як маленький хлопчик на імя Дік, збираючись у Пелзет, приготував ведмедика, трьох лялькових собак, двох кішок і стару мавпочку.
Цього разу зашарівся Дік. Він одразу змінив тему.
Тату, а як ми поїдемо? Потягом чи автівкою? запитав він.
Автівкою, відповів батько. Покладемо все у багажник. Як щодо вівторка?
Мене це влаштовує, сказала мати. Ми зможемо відвезти дітей, повернутися, а в пятницю рушити до Шотландії. Домовились їдемо у вівторок.
Отже, відїзд у вівторок. Діти нетерпляче рахували дні, а Енн щовечора закреслювала в календарі минулий день. Тиждень до вівторка тягнувся надто довго. Проте нарешті він настав. Дік і Джуліан, які жили в одній кімнаті, прокинулися майже одночасно й визирнули у найближче вікно.
Гарний день, ура! закричав Джуліан, зіскакуючи з ліжка. Не знаю чому, але завжди хочеться, щоб у перший день канікул світило сонце. Давай розбудимо Енн.
Енн спала в сусідній кімнаті. Джуліан вбіг туди і потрусив Енн за плечі.
Прокидайся! Вже вівторок і сяє сонце.
Енн схопилася і радісно упялася очима в Джуліана.
Нарешті! вигукнула вона. Я думала, що вже не дочекаюсь. Як цікаво відїжджати кудись на канікули!
Вони рушили невдовзі після сніданку. Автівка була велика, тож усі вельми зручно вмостилися. Мати сиділа попереду разом з батьком, а діти позаду, поставивши ноги на дві валізи. У багажнику склали решту. Мати була впевнена, що вони нічого не забули.
Заюрмленими вулицями Лондона вони їхали дуже повільно, а коли вибралися з передмістя, автівка наддала газу. Незабаром вони вже летіли заміською трасою. Діти співали пісень, як і завжди, коли були щасливі.
А їсти ми скоро будемо? запитала Енн, яка раптом зголодніла.
Скоро, відповіла мати, але ще не зараз, бо зараз лише одинадцята. Підобідок буде не раніше о пів на першу, Енн.
Шкода! вигукнула Енн. Я не дотягну до підобідку.
Тож мати дала їм шоколад, і діти з задоволенням жували, розглядаючи пагорби, ліси і поля, повз які мчала автівка.
Пікнік був чудовий. Вони зупинились на пагорбі й влаштувалися на похилій ділянці з краєвидом на сонячну долину. Енн трохи злякалася великої бурої корови, яка підійшла й вирячилася на неї, але пішла геть, коли батько прогнав її. Діти понаїдалися по завязки, і мати сказала, що на підвечірок о пів на пяту доведеться не влаштовуватись на природі, а йти до чайної, бо вони поїли усі бутерброди, приготовані
й на підобідок, і на підвечірок.
О котрій ми приїдемо до тітки Фенні? запитав Джуліан, дожовуючи останній сендвіч і шкодуючи, що нема ще одного.
Якщо пощастить, то десь о шостій, відповів батько. А тепер хто хоче трохи розімятися? Бо нам доведеться ще довго їхати.
Здавалося, що буркотлива автівка проковтує милю за милею. Настав час на підвечірок, і діти знов розхвилювалися.
Десь поблизу море, сказав Дік. Я відчуваю його запах.
Він мав рацію. Автівка вихопилася на пагорб, і вони побачили осяяне синє море, спокійне і гладке у вечірньому сонці. Діти радісно зарепетували:
Он воно!
Еге ж, чудово!
Я хочу негайно викупатися!
До бухти Кирін лишилося їхати хвилин двадцять, зауважив батько. Ми добре наїздилися. Незабаром побачите бухту вона велика а біля входу до неї утішний острівець.
Поки вони їхали узбережжям, діти видивлялися її. І ось Джуліан закричав:
Оно: бухта Кирін! Поглянь, Діку, яка гарна і синя!
А онде скелястий острівець на сторожі входу до бухти! вигукнув Дік. Я хотів би там побувати!
Звичайно, побуваєш, сказала мати. А тепер пошукаємо, де будинок тітки Фенні. Він називається Кирін-котедж.
Невдовзі вони підїхали до нього. Будинок стояв на невисокій кручі понад бухтою, справжній старовинний будинок. Власне, це був не котедж, а чималий будинок, мурований зі старого білого каменя. Фасад прикрашали троянди, і в садку біля дому буяло рясноцвіття.
Ось і Кирін-котедж, оголосив батько й зупинив автівку біля входу. Вважається, що йому років триста. А де ж Квентін? Ось і Фенні.
Розділ 2 Дивна кузина
Ласкаво просимо до Киріна! вигукнула вона. Вітаємо вас! І які великі діти!
Усі почоломкалися і ввійшли у дім. Він їм теж сподобався. Відчувалося, що дім старий і навіть трохи таємничий, меблі теж були старими і дуже гарними.
А де ж Джорджина? запитала Енн, шукаючи навколо очима незнайому кузину.
Ото ще збиточниця! Я ж казала їй чекати вас у садку, сказала тітка. А вона десь пішла. Мушу вас попередити, діти, що попервах вам може бути важко з Джорджею: вона завжди сама, і, можливо, ваша присутність спочатку її не обрадує. Але не звертайте на це уваги незабаром все стане на свої місяця. Я ще й через неї була дуже рада, що ви змогли приїхати. Джорджі треба гратися з іншими дітьми.
Ви звете її Джорджею? здивувалася Енн. Я гадала, що її імя Джорджина.
Авжеж, відповіла тітка, але їй не подобається бути дівчинкою, і нам доводиться звати її Джорджею, як хлопчика. Уперта, вона не відгукується на імя Джорджина.
Дітям імя Джорджа здалося гарним. Шкода, що вона десь пішла. Натомість несподівано зявився дядько Квентін. Він був на вигляд незвичайним чоловіком: дуже високий, дуже похмурий, із суворими зморшками на широкому чолі.