Саме тоді, мислю собі, Людовік побачив у францисканцях, котрі тепер уже стали ворогами Папи, своїх могутніх союзників. Утверджуючи Христове убожество, вони дали нове життя ідеям імперських богословів, себто Марсилія з Падуї та Жана де Жандена. І врешті, за кілька місяців до подій, про які тут буде мовитись, Людовік, уклавши угоду з переможеним Фрідріхом, прийшов в Італію, був укоронований у Мілані, вступив у посвар з родом Вісконті, хоч вони й прийняли його прихильно, взяв в облогу Пізу, призначив цісарським каштеляном герцоґа Луккського та Пістойського Кастручча (і, гадаю, вчинив зле, не знав-бо я чоловіка од нього жорстокішого, крім, можливо, Уґучона з Фаджоли) і вже брався на Рим, куди кликав його Шарра Колонна, тамтешній синьйор.
Отаке-то діялось на світі, коли я уже тоді новіцій-бенедиктинець у Мелькському монастирі змушений був покинути монастирський затишок, корячися волі свого вітця. Отець же мій, один із чільних баронів Людовіка, супроводжував його в баталіях і постановив узяти мене з собою, щоб спізнав я дива Італії й на власні очі увидів коронацію цісаря в Римі. Та облога Пізи примусила його поринути у воєнні турботи.
Цим я й скористався, щоб помандрувати трохи містами Тоскани, почасти од безділля, а почасти з бажання пізнавати нове. Одначе отець-матка мої поміркували собі, що негоже давати отрокові, який склав обіт споглядального життя, таку нічим не обмежену свободу. І за порадою Марсилія, який ставився до мене вельми зичливо, вирішили вони віддати мене під опіку одного вченого францисканця, брата Вільяма з Баскервіля, а він саме готувався до певної місії, яка передбачала відвідини знаменитих міст та стародавніх абатств. І так став я його писарем і учнем водночас, й ніколи про се не пошкодував, бувши разом з ним свідком подій, гідних того, щоб закарбувати їх у памяті грядущих поколінь, над чим я зараз і труджуся.
Вирушили ми на північ, та шлях наш був звивистим, і зупинялись ми у різних монастирях. Сталося так, що ми звернули на захід (хоч мали б звернути на схід), сливе вздовж гірського пасма, яке від Пізи веде у бік місць прощі святого Якова, пристаючи у місцевостях, які точніше назвати не можу через страхітливі події, що перегодом тут відбулися, але синьйори їхні були вірні імператорові, а настоятелі нашого чину за єдинодушною згодою ставили чоло безецному Папі-єретикові.
Наша повна пригод мандрівка тривала два тижні, і за той час я мав нагоду ліпше (але ніколи вповні, як я дедалі більше переконуюсь) пізнати свого нового вчителя.
На наступних сторінках я не надто дбатиму про опис вигляду людей хіба що якийсь вираз обличчя чи жест здадуться мені знаками німої, але проречистої мови адже, як каже Боецій, ніщо не є таким скороминущим, як зовнішня форма, позаяк вона вяне й міняється, як польові квіти з настанням осені; тож який сенс має нині говорити про абата Аббона, що позирк його був суворий, а щоки бліді, коли й він сам, і всі, хто був коло нього, обернулись на прах, що вкрив мертвотною сіризною їхні тіла (лиш дух, волею Всевишнього, промениться тим світлом, яке ніколи не згасне)? Але Вільяма хочу описати, раз і назавжди, мене-бо вразила ще й незвичайна його постать, та й юним властиво привязуватися до старшого і мудрішого мужа не лише завдяки чарам його слова і гостроті розуму, але й через зовнішню подобу його тіла, яка теж стає їм любою, як постать батька, чиї жести і порухи син закарбовує у памяті, чию посмішку він ловить і жодна тінь хтивості не споганює сей, мабуть, єдиний непорочний різновид тілесної любові.
У давнину мужі були гожі й високі, а тепер вони схожі на дітей або карликів, та се лиш одна з багатьох ознак занепаду світу, який старіється. Молодь не хоче здобувати знань, вченість занепадає, цілий світ ходить догори ногами, сліпі провадять сліпих і штовхають їх у прірву, птахи падають, ще не злетівши, осел грає на лірі, а воли танцюють, Марії вже не до вподоби споглядальне життя, а Марті діяльне, Лія безплідна, а в Рахилиних очах розкошолюбство, Катон же вчащає до лупанаріїв. Усе зійшло з путі істинної. Дяка Всевишньому, що у часи ті од свого вчителя я перейняв спрагу знань і відчуття праведної путі, яке не губиться навіть тоді, коли стежка вельми звивиста.
Весен йому було, мабуть, з пятдесят, тож був він уже вельми похилого віку, але тіло його рухалось напрочуд невтомно і так спритно, що навіть мені нерідко важко було за ним поспівати. Бували в нього
напади надмірної діяльності, і тоді снага його здавалась невичерпною. Та іноді дух його немов завмирав і ставав неповоротким, мов рак, тоді він впадав у заціпеніння, і я бачив, як годинами лежить він колодою в келії на своєму ложі, ледве спромагаючись вимовити кілька односкладових слів і не ворухнувши жодним мязом на обличчі. У такі хвилини його відсутні очі світили порожнечею, і я ладен був запідозрити, начебто він перебуває у владі якоїсь рослинної субстанції, що викликає видіння, якби очевидна повстягливість його способу буття не веліла мені облишити цю думку. Не приховуватиму, одначе, що в дорозі він іноді зупинявся на краю луки чи на узліссі, збираючи якесь зілля (гадаю, завжди те саме), а тоді із замисленим виразом обличчя брався його жувати. Дещицю цього зілля він брав з собою і споживав його у хвилини великої напруги (скільки таких хвилин ми спізнали у тім абатстві!). Якось я спитав, що се таке, і він з усмішкою відповів, що добрий християнин навіть від невірних може іноді дечого навчитися; а коли я попрохав і собі покуштувати, він відповів, що зілля, яке гоже для старого францисканця, не гоже для молодого бенедиктинця.