Усі проходили повз нього, спішили на уроки, не звертаючи уваги, чи робили вигляд, що не звертають. Та Горобця це, очевидно, влаштовувало: зайва увага йому не була потрібна.
Не змовляючись, Максим і Денис підійшли до нього.
Ти чого, Горобчику? Що таке? схилився над ним Черненко.
А ти теж Не бачити мені Золотого кубка. Не ясно хіба? Не бачити!
Тю! здивовано вигукнув Денис. Так і мені не бачити. І нікому не бачити. Його ж украли. Слухай, ти того, вставав би Не треба аж так Розумію
Нічого ти, Чорний, не розумієш! До чого ти тут, до чого всі? Я не матиму Золотого кубка ніколи! Я, розумієш!
А ти тут до чого? поцікавився Максим.
Це ти, салабоне, до чого тут? визвірився Горобець. Паняй, паняй на уроки, книжечки свої погортай! Не лізь до мене взагалі! Не пхайся в чоловічі справи!
Рюмсати теж не чоловіча справа, спокійно проказав Максим. Кажи, що там у тебе вийшло із Золотим кубком.
Нічого не вийшло! визвірився Горобець. У тому й справа, що нічого!
Він ображено почав говорити. І хлопці тут же згадали, де чули подібне зовсім недавно. Ось лише Денис Черненко не зробив жодних висновків, а Максим Білан за кілька хвилин зрозумів усе. Ну, якщо не все, то, принаймні, багато чого в історії із Золотим кубком.
Максим міркував весь день. Денисові пояснив свої висновки тільки після школи, в Бабусиній Хаті. Той, як і передбачав Максим, спочатку вперся рогом і приймати це не хотів.
Майже годину Максим переконував його: це єдиний спосіб повернути Золотий кубок на місце. Переконав.
Глава 18 Дядя Костя і хлопець у каптурі
Максим мовчав. Він відчув, як увесь дрібно труситься від нервової напруги. Все ж таки Золотий кубок вони вирішили сьогодні повернути, і хлопець хвилювався хоч би добрі наміри не призвели до того, що кубок доведеться втратити назавжди.
Зустріч вони призначили о
шостій вечора в найбільш зручному місці біля входу в «МакДональдс». Тут навіть якщо захочеш не заблукаєш. А крім того, тут постійно багато людей. Якщо все піде не так, як напланував Максим, завжди можна гукнути на допомогу.
Денис же цим не переймався: він вірив, що цього разу розумник Максим таки помилився.
Доброго вечора, дітворо, почулося раптом позаду.
Хлопці дружно повернулися. Перед ними стояв чоловік років тридцяти. Трохи покривлений, мабуть, перебитий у бійці ніс, неголене підборіддя, близько посаджені лупаті очі, брови зрослися на переніссі.
Здрастуйте, привітався Максим.
Гадаю, ви тут не просто так стоїте. Когось чекаєте, правильно?
Можна й так сказати, ухилився від відповіді Максим.
Він уже знав, хто до них підійшов. І був переконаний Денис теж упізнав цей голос, густий і ледь хрипуватий. Цього незнайомця його молодший співбесідник тоді, в роздягалці, називав дядею Костею.
Тоді ви дочекалися. Себто догралися, у голосі дяді Кості тепер звучали лиховісні нотки. То як, самі підете зі мною чи вас, мов кошенят, за шкірку брати?
Денис першим відчув тепер з ними ніхто не грається. Ігри в сищиків-розбійників для них скінчилися. Біда буде. Першим шарпонувся вбік, цілком слушно міркуючи, що за його прикладом Максим кинеться в інший. Може, вдасться втекти, якщо підірватися ось так, із місця.
Не вдалося. Дорогу втікачеві заступив кремезний хлопець у спортивній куртці та светрі з каптуром. Каптур натягнений на обличчя, і в напівтемряві розгледіти, хто це, не було можливості. Сильні руки згребли Дениса, міцно стиснули, немов капканом.
Гайда з нами, дітворо. Ми про все домовимося, сказав дядя Костя тоном, який не визнавав заперечень.
Він узяв за лікоть Максима, хлопець у каптурі Дениса. Неподалік, біля бровки, стояло авто. Дядя Костя посадив свого полоненого поруч із водієм. Хлопець у каптурі запхав свого на заднє сидіння поруч із собою. Сівши за кермо, дядя Костя засвітив у салоні світло.
Привіт, Володю, мовив Максим до хлопця в каптурі.
Той рвучко скинув свою машкару, і Денис скреготнув зубами: це справді був найкращий спортсмен школи, його кумир і супергерой, головний суддя шкільного чемпіонату Володя Завгородній.
Розгадали, значить просичав він.
Випадково, поквапився пояснити Максим. Черненко, твій палкий фанат, мало не силою переконав мене, нібито ти непричетний до цієї історії. Хто завгодно, тільки не ти. Я повірив і думати про тебе забув. Але для чого було жаліти Вітю Горобця через те, що Золотий кубок йому ніколи тепер не дістанеться? Хоча Горобець єдиний, хто б його стовідсотково отримав, бо ти, головний суддя, стоятимеш за нього.
То й що? не зрозумів Завгородній.
Нічого особливого. Просто те ж саме ти говорив і Денисові, і ще кільком спортивним пацанам із сьомих і восьмих класів. Я вчора весь день потратив на те, щоби опитати їх. Ти говорив одне й те саме щонайменше десятьом хлопцям. Отже, ти в більшості випадків свідомо брехав. Для чого дурити молодим спортсменам голови? Для чого спокушати Золотим кубком, тим паче вкраденим? Поки що відповіді я не маю, але така хвиля брехні сама по собі викликає підозру. Ось тому ти й отримав листа з пропозицією зустрітися. Тепер ми знаємо, хто хотів украсти Золотий кубок.
Ви ні фіга ще не знаєте, шпанята, зітхнув Завгородній.