Нікого він не захопив зненацька, бо там не було кого захоплювати. Скрізь було тихо. Деніс переходив з однієї безлюдної кімнати до іншої і з приємністю дивився на знайомі картини й меблі, на весь тон ледь помітний безлад, який свідчив, що тут живуть люди. Йому навіть подобалося, що ніде нікого немає; це було весело блукати по будинку, немов дослідник, що вивчає мертву Помпею. Яке життя відтворив би археолог із цих забутків минулого і якими людьми заселив би порожні кімнати? Перед ним була довга картинна галерея з рядами респектабельних і (хоча, звісно, цього не можна говорити вголос) досить нудних італійських примітивістів, з китайськими статуетками та простими меблями невідомої епохи. Далі була озлоблена панелями вітальня. де стояли величезні фотелі, оббиті ситцем, такі собі оази комфорту серед суворої старовини, що закликала до умертвіння плоті. Далі мала вітальня із світлолимонними стінами, фарбованими венеціанськими стільцями і столами в стилі рококо, із дзеркалами та картинами сучасного малярства. Ще далі бібліотека, прохолодна, простора й напівтемна, заставлена од підлоги до стелі книжками, здебільшого похмурими фоліантами. Потім їдальня, поанглійському солідна й простора, з величезним столом червоного дерева, із стільцями, буфетом і картинами ХУШ сторіччя родинними портретами та ретельно виписаними зображеннями тварин. Що можна відтворити на підставі таких даних? У довгій картинній галереї та бібліотеці багато було від Генрі Уїмбуша, а в малій вітальні, либонь, щось від Анни. Оце й усе. Серед того, що нагромадили кільканадцять поколінь, живі мешканці залишили зовсім мало слідів.
Він побачив книжку своїх віршів, що лежала на столі в малій вітальні. Який такт! Він узяв її в руки й розгорнув. Такі книжки критики називають «тоненьким томиком». Він прочитав навмання:
Бездонна ніч свою мовчазну арку Простерла над вогнями лупапарку;
І Блекпул у глибинах небосхилу Копає гомінку ясну могилу.
Деніс поклав книжку на місце, похитав головою і зітхнув. «Яким же генієм я був тоді», подумки мовив він, наслідуючи старого Свіфта. Минуло вже місяців шість відтоді, як книжку надрукували. Йому було приємно думати, що він уже ніколи не напише чогось подібного. Хто б то міг її читати? Напевне, Анна. Пому хотілося, щоб це була вона. Може, вона навіть впізнала себе в гамадріаді молоденької тополі, стрункій гамадріаді, чиї рухи були схожі на погойдування деревця під вітром. «Жінка, що була деревом» ось як Деніс назвав того вірша. Він подарував цю книжку Анні одразу ж, тількино вона вийшла з друку, сподіваючись, що вірші повідають їй те, чого сам він не наважувався сказати. Та вона ніколи не згадувала про книжку.
Деніс заплющив очі й побачив Анну перед собою: у червоному оксамитовому плащі, вона, погойдуючись, заходить із запізненням на три чверті години до маленького ресторану в Лондоні, де вони іноді разом обідали. А він сидить біля столу, змучений від чекання, роздратування, голоду. О, він був тоді ладен її проклясти!
Йому спало на думку, що господиня дому, мабуть, у своєму будуарі. Треба принаймні піти подивитися. Будуар місіс Уїмбуш був у середній вежі й виходив у сад. Із зали туди вели вузенькі кручені сходи. Деніс піднявся ними й постукав у двері.
Прошу! А, вона таки тут; краще б її не було. Деніс відчинив двері.
Прісілла Уїмбуш лежала на канапі. На колінах у неї спочивав бювар, і вона замислено гризла кінчик срібного олівця.
Привіт, мовила вона, підводячи голову. Я й забула, що ви мали приїхати.
Але, на жаль, я вже тут, відповів Деніс вибачливим
тоном. Мені дуже шкода.
Місіс Уїмбуш засміялася. Розмовляла і сміялася вона низьким чоловічим голосом. Та й усе в неї було чоловіче. Велике квадратне, ще не старе обличчя, на якому стримів чималий ніс і блищали зелені очиці. А над усім цим підносилась пишна, старанно споруджена зачіска, причому волосся мало дивний, неприродно оранжевий відтінок. Дивлячись на неї, Деніс завжди згадував Уїлкі Барда в ролі шансонетки.
Так, це я вам заспіваю.
В опері вам заспіваю.
В оперпоперпопері!
Сьогодні на ній була пурпурова шовкова сукня з високим коміром і низкою перлів. Ці шати, яких не посоромилася б і королевавдова, більше, ніж звичайно, робили її схожою на героїню якогось водевілю.
Що ви поробляли весь цей час? спитала вона.
Ну сказав Деніс і з насолодою замовк, смакуючи свої дальші слова. В нього вже визріла і рвалася назовні надзвичайно цікава розповідь про Лондон і події в ньому Почати з того
Та було вже пізно. Запитання місіс Уїмбуш належало до тих, які в лінгвістиці називаються риторичними. Воно не потребувало відповіді. Це була скромна прикраса розмови, такий собі гандикап у світській грі.
Ви застали мене за моїми гороскопами, мовила вона, навіть не помітивши, що перебила його.
Трохи засмучений, Деніс вирішив приберегти свою розповідь для уважніших вух. Він холодно перепитав:
Он як?
І задовольнився цією маленькою помстою.
Я вам розповідала, як виграла цього року чотириста фунтів на Великих Національних?
Так, відповів він усе ще сухо й коротко. Вона розповідала йому про це щонайменше шість разів.