Олександр Юрійович Есаулов - Вихідний формат стр 7.

– Капко, ну, ти взагалі вже… – розгублено промимрив Дроник. – Принцесу батько гукає, тобі що, незрозуміло? А ти їй нігті вимочуєш! Капець – ось ти хто!

– Дронику, я тебе зараз уб'ю! – не на жарт розлютилася Капа.

– Припиніть обоє! – посміхнулася принцеса. – Капо, ми продовжимо пізніше. Дронику, передай батькові, що я зараз буду.

– Так, пані. Ось так тобі Капцю! Вчися, як треба бути слухняною. Манікюр, педикюр… – передражнив блазень Капу Лок та насвистуючи під ніс веселу мелодію покрокував через велику спальню принцеси до виходу.

– Не свисти – грошей не буде, – навздогін гукнула Капа.

– А-а, – не обертаючись, махнув рукою блазень, – їх як не було, як досі нема, так не передбачається й у майбутньому.

– А що за терміновість така? – в спину йому кинула запитання Інформа.

* * *

Собака швидко озирнувся на гучний голос:

– А-г-р-рр! – захлинувся він слиною від обурення: хто ще наважився зайти на подвір'я, яке він охороняє? Без будь-якого попередження та зволікання собака плигнув на вершника, вчепився йому в ногу.

– Ти!!! – загорлав вершник, у якого в чоботі, прокушеному наскрізь, захлюпала кров. – Тварюко!!!

Вершник навідліг ударив собаку проміж вух кулаком у твердий рукавиці з грубої шкіри. Пес навіть не здригнувся, тільки заплющив очі та притис вуха, але ноги зі своїх страшних ікол не випустив. Що там відбувалося далі, гонець не дізнався. Побачив, що увагу вершника відволік бій із собакою – а той висів на ньому, як гроно стиглого винограду на лозі, – єдиним рухом заплигнув на коня, проломився крізь кущі та виїхав просто до низького паркану, що відокремлював подвір'я від молодого лісу. Жеребець легко перескочив паркан, і за мить гонець був уже у лісі. Крики вершника, який кликав на поміч своїх товаришів, незабаром затихли вдалині. Гілки боляче сікли щоки та коліна, однак гонець не дозволяв жеребчикові збавляти швидкість доти, поки не промчав крізь ліс та не вискочив на високий крутий пагорб, звідки було вже видно потужні стіни Столиці.

* * *

– Від Сергійка, тобто Сержа Першого, – відразу виправив себе блазень, – надійшов лист.

– Що?! – підскочила Інформа, – й ти мовчиш?! Ну й дурень же ти, Дронику! Дурень, і бризки вгору! З цього ж треба було й починати! – принцеса вже витирала руки, а розгублена Капа Док стояла над манікюрним столиком, із жалем споглядаючи розлитий розчин, концентрат якого вона ще вчора придбала в найдорожчій столичній крамниці.

Дроник не встигав за принцесою, яка майже бігла коридорами. Нечисленні придворні поштиво поступалися дорогою принцесі, що так поспішала. Якби побачив її зараз хто сторонній, нізащо не впізнав би у дівчині в туфельках із низькими підборами, джинсах і футболці спадкоємну принцесу Заекрання. Інформі не подобалося чепуритись у розкішні придворні сукні: вони заважали бігати величезними кімнатами палацу, одним словом, були вкрай незручні. Авжеж, траплялося, що вона, вже не дівчинка, а дівчина, мусила бути присутньою на офіційних церемоніях. Тоді подітися не було куди: повинна була мати вигляд, відповідний до вимог протоколу. Але, на щастя, таке бувало нечасто, що дуже тішило принцесу. Адже куди зручніше ходити в джинсах і футболці, ніж у отих пишних уборах. Вона влетіла до кабінету, немов маленький вихор:

– Тату! Мені сказали, що ти отримав від Сергійка листа?

– Здрастуй, доню! Отримав. Він коротенький: Сергійко просить, щоб я вийшов із ним на зв'язок. У них, у фізичному світі, щось трапилося. Я вирішив, що тобі цікаво буде побачити Сержа Першого та побалакати з ним.

– Татку, ти ще й запитуєш? Ти ж знаєш, як я до нього ставлюся!

– Звісно, знаю, тому й покликав. Ти готова? Тоді я налаштовуватиму інтерфейс.

Великий Процесор поклав на клавіші свої довгі, на диво гнучкі пальці. Налаштовування інтерфейсу з фізичним світом – процес досить складний, вимагає високої швидкості роботи з клавіатурою та неабияких знань. Пальці Великого Процесора запрацювали. Долоні зависли над клавіатурою, майже не рухаючись, тільки пальці миготіли, видаючи рівномірний неголосний шум, ніби щось дзижчало. За весь час Хазяїн та Володар жодного разу не помилився, жодного разу не скористався клавішею «Backspace». Будь-який хакер луснув би від заздрощів, коли б побачив, з якою швидкістю працює володар Заекрання.

– Ось і все, – задоволено промовив Хазяїн та Володар, останній раз торкаючись клавіші «Enter», – лишилося трохи зачекати.

За його спиною принишкла принцеса, поряд із нею застиг у очікуванні Дроник.

Не було тільки дворецького, пана Чипсета, який саме в цей час був заклопотаний якимись важливими справами: чи то перевіряв, як прибиральниці помили коридори, чи знімав пробу з хліба, який випекли до вечері.

Екран замиготів, укрився срібним туманом і врешті-решт знову став чистим.

Розділ 5

Зустрічі

Рикпет та Кадим, новоспечені слуги кривавого віруса Макропойнта, виступили в далеку дорогу – в долину Випадкових Чисел, на пошуки відьмака та чарівника барона Асіста, веселуна, який знав геть усе. Коли б Рикпет та Кадим не втратили здатності дивуватися, вони б здивувалися самі з себе, а саме з того, як легко їм удалося запам'ятати мапу, на котрій Макропойнт показував їм маршрут до долини, де мешкав барон-веселун. Ця мапа наче віддрукувалася в їхніх мізках. Друзі чимчикували дорогою, ішли нога в ногу, ані на сантиметр не відстаючи й не випереджаючи одне одного. Ні на мить не замислюючись, вони повертали в потрібному напрямку. Тьоп-тьоп, ляп-ляп… Раз-два… Лівою-правою… Шлях звивався посеред зеленої луки, але на небокраї вже бовваніли невисокі пагорби, а за ними мали початися гори. Вдалині виднілося якесь містечко.

– Житло, – вказав пальцем Рикпет.

– Глюки, – погодився Кадим.

– Їжа, – підвів риску під обговоренням Рикпет.

Обидва прискорили ходу, бо вкрай зголодніли. Йшли з самого ранку, снідали дуже рано та легко. Ніхто навіть і не подумав дати їм що-небудь із собою. На околиці містечка зустріли дівчину з двома цебрами, в яких хлюпалася колодязна вода. Рикпет та Кадим, з голови до п'ят обвішані зброєю, мали досить страхітливий та незвичайний вигляд. Повелися вони дивно. Мовчки заступили дівчині дорогу, також, не кажучи й слова, забрали кожен по цебру та почали пити крижану до болю в зубах воду.

– Агов, – розгублено промовило дівча, – це ви чого? Невже попрохати важко?

Ані Рикпет, ані Кадим ніяк не зреагували на її обурене запитання. Напилися досхочу, відкинули цебра в різні боки та попрямували далі, озираючись у пошуках якоїсь корчми, де б можна було втамувати голод. Обурене дівча, яке вже майже принесло додому воду, змушене було знову нести важкелецькі цебра від самого колодязя, тому посилало їм навздогін прокльони. Врешті-решт Рикпета дістали ці крики. Він, не кваплячись зняв зі спини арбалета, вклав у нього маленьку крицеву стрілу і, майже не цілячись, вистрелив. Із легким дзвоном стріла пробила цебро наскрізь і залишила біля самого дна дві рівненькі дірки.

– Стули пельку! – рівним, безбарвним голосом сказав Рикпет. – Остогидло.

Дівча перелякано замовкло, підняло цебро, недовірливо застромило палець у дірку, голосно закричало від переляку й побігло додому.

А двоє друзів і далі шукали, де б можна чогось попоїсти. Нарешті, аж у центрі містечка, побачили щось, схоже на корчму. Рикпет пхнув ногою двері та зайшов у залу. Кадиму, який переступив поріг слідом за командиром, двері з розмаху заїхали по лобі.

– А щоб тебе! – загорлав розлючений вояк, скинув з плеча автомат та зрізав двома короткими чергами завіси, від чого двері з грюкотом упали на підлогу. В залу вибігла перелякана господиня.

– Що трапилося? Ви хто? Навіщо ви зламали двері?

Рикпет та Кадим, як і раніше, коли вони й слова не відповідали на дівочі крики, не відповіли й на крики хазяйки корчми. Усілись за дерев'яний, чисто вискоблений стіл, поклали поруч шоломи, арбалети й автомати. Усе це спорядження, складене невеликою гіркою, викликало повагу та острах. Та хазяйка не вмовкала. її заклад приносив зовсім невеличкий прибуток, а ремонт дверей та нові завіси коштували недешево.