Всего за 69.9 руб. Купить полную версию
– Я не знаю, відчуваю тільки: щось сталося… Нас не було всього кілька хвилин, Дмитра не зустріли, отже, він нікуди не виходив.
– Петре, відчиняй… Як його… блін… Димон! – І Славко щосили гупнув ногою в двері.
За дверима панувала цілковита тиша, наче там нікого й не було.
– Незрозуміло це все… – Наталка вийняла мобільника та набрала Петьків номер. За кілька секунд вони почули, як за дверима задзвонив телефон. Він дзвонив безперестанку, поки Наталка не натисла на клавішу відбою.
– А що, як… – почала й відразу вмовкла Наталка – завагалась у своїх припущеннях.
– Що – як? – перепитав Славко.
– Я ось що подумала… А що, як той… хто він там… ну, який приходив із Заекрання, забрав їх із собою?
– Туди? – очі в Славка покруглішали від подиву. – Ти це… маєш на увазі на той бік екрана?
– Атож! Ти ж бачив, як вони змінилися? Ми пішли, а потім той, кривавий, пальчиком із екрана міг поманити – і гуд бай, Васю… І вони зараз де-небудь на диких просторах Заекрання в гостях у глюків.
– Знаєш, це… дуже просто може бути! – Славко трохи подумав і погодився.
– І що тоді робити? Ти уявляєш собі, які там простори? Де їх шукати? Та чи знайдемо? А як знайдемо, що далі?
– Цей коротун дулю того… складе, прожектором освітить, і ми такими самими станемо… Ага… Цими, кривдниками мирних кицьок…
Замовкли. Кожен думав про своє. Славко ще раз натиснув на кнопку дзвінка й довго тримав на ньому пальця, але пуття з того не було – за дверима анічичирк.
– Що робити, не придумаю… – розгублено промовила Наталка. У її голосі забриніли сльози.
– А я це… дуже навіть придумаю! Треба їхати до Сергійка!
– До кого?
– Ну, пам'ятаєш, цей… я розповідав про Інформу, Великого Процесора… Ну, і про Сергійка.
– Пам'ятаю. Може, давай йому зателефонуємо?
– Його номер у мене вдома, а так я його не пам'ятаю. А що до мене їхати, що до нього… це… однаково… А через нього можна зв'язатися з Великим Процесором…
– Із тим диваком, в якого такі кумедні футболки?
– Чого це він дивак? Ніякий він не дивак, а дуже навіть цей… прикольний мужик.
Скотилися зі сходів і бігцем кинулися до метро.
– Сергійко живе на Оболоні, за тридцять хвилин будемо в нього.
І справді, за півгодини вони вже підходили до будинку, де мешкав Сергійко.
– Тільки б він був удома… Тільки б він був удома… – як заклинання, повторювала Наталя, що раптом повірила: цей незнайомий Сергійко обов'язково допоможе Рику та Дмитру.
* * *
Сергійко майже скінчив будівництво держави Глюкландії. Залишалися останні кілька ходів. Ще трішечки, й він вийде переможцем у дуже складній та цікавий грі. І саме в цей час задзвонили в двері.
– Кого ще там принесло?
Доводилося йти відчиняти, бо вдома він був сам, тато з мамою кудись пішли. Невдоволено буркочучи та обіцяючи дати комусь по шиї, він зафіксував паузу та пішов відчиняти двері, по дорозі все ж таки ще озирнувшись на екран монітора.
– Славко? – здивувався Сергійко. – Привіт!
Потім кинув уважний погляд на Наталку й знову, вже запитливо глянув на Славка: що, мовляв, за одна?
– Ти того… як його… познайомся. Одним словом, це Наталка, а це Сергійко, ось… Я тобі розповідав. Розумієш, тут така штукенція…
І Славко, а потім і Наталка, доповнюючи та перебиваючи одне одного, розповіли, що сталося півгодини тому в Петька вдома. Сергійкові не треба було довго пояснювати. Він бачив, на що був здатен Макровір та його вірні слуги, тому добре уявляв, що міг учинити з хлопцями потужний вірус. Наталчині побоювання, що Сергійко може їм не повірити, відразу випарувалися. Після того, як гості скінчили свою розповідь, він не роздумував ані миті: про все, що сталося, треба негайно повідомити Великому Процесору. Без жалю він негайно закрив майже виграну гру, викликав на екран поштову програму «Outlook» та швиденько написав коротенького листа:
«Шановний пане Великий Процесоре! Просимо Вас негайно вийти на зв'язок. Тут у нас у фізичному світі щось трапилося, про що Ви маєте знати».
Лист миттєво потрапив до рук агента Трафіка. Він тицьнув пальцем у першого-ліпшого біта з команди Нортона й вручив йому конверта.
– Мухою до столиці, до Головного палацу. Ніде не зупиняйся, ні з ким дорогою не розмовляй. Віддаси до рук або Чипсету, або самому Великому Процесору особисто. Зрозуміло? Скажеш, що лист від Його Величності Сержа Першого.
– Зрозуміло, мій пане.
Біт скочив на коня і за ним аж загуло.
Слід сказати, що час у Заекранні тече зовсім інакше, ніж у фізичному світі. У Заекранні за секунду проходять мільйони операцій, тому і дій за визначений проміжок часу тут відбувається значно більше, ніж у фізичному світі. Отже, якщо біт мчить на коні до Головного палацу цілий день, то у фізичному світі це займе одну мить. І коли наші друзі подорожували по Заекранню, їхньої відсутності, часто доволі тривалої за Заекранним часом, удома навіть не помічали, тому що у фізичному світі вони були відсутні лічені секунди, або навіть і менше.
Гонець мчав стрімголов. З-під копит коня летіла грязюка, у вухах виспівував вітер, а довге пір'я на капелюсі, яке всім показувало, що їде не простий вершник, а гонець Великого Процесора, розвівалося та переливалося дивовижними барвами.
* * *
Повернувшись із фізичного світу, кривавий вірус Макропойнт не знаходив собі місця від люті. Його тіпала лихоманка, по-перше, тому, що його план помсти вдався тільки частково: не вдалося захопити самого Васлу, який, разом із королем Глюкландії Сержем Першим спричинився до загибелі його рідного брата Макровіра. Макропойнт так довго готував цю операцію помсти, так солодко уявляв, яким буде обличчя Великого Процесора, коли той дізнається, що того самого Васли, який урятував життя Хазяїна та Володаря, більше нема. Є інший, лютий, жадібний, непримиренний та жорстокосердий ворог. І ось, останньої миті, коли Макропойнт у душі вже святкував перемогу, його план провалився. Правди ніде діти, Рикпет та Кадим теж непогана здобич, але все ж таки це не повна перемога, це лише дошкульний удар. А по-друге, Макропойнт лютував через приниження, через свою ганебну втечу від раптового нападу цього маленького, але дивовижно хороброго звірятка, на ім'я Ксю Ха. У переляку була своя, дуже вагома причина. Вірус знав старовинну легенду про таємничого звіра кхє, слина якого була надзвичайно отруйна. Йому розповідали, що однієї найменшої крапельки слини цього звіра було достатньо для загибелі якого завгодно глюка. Назва «ксю ха» та «кхє» були надзвичайно схожі, тому Макропойнт злякався: а раптом ця Ксю Ха й є той самий таємничий звір із легенди?
Розчарування зробило Макропойнта ще передбачливішим. Він обмізкував ситуацію і зробив вірне припущення: Шаната та Васла обов'язково знайдуть Сержа Першого і все йому розкажуть, а той спробує зв'язатися з Великим Процесором. Тому на всіх шляхах, які вели до Столиці, було влаштовано засідки.
* * *
Засідкою на шляху до Столиці через Глюкландію командував Лупер, той самий, що намагався дістатися до комп'ютера Сержа Першого у вигляді поштаря. Всього у засідці було вісім глюків, які чатували по черзі: четверо вартових розташувалися мальовничою групою під великим деревом за три польоти стріли від міста, а інші четверо відпочивали в найближчій корчмі. Корчма звалася «У скаженого пса». Над входом красувалася жовта вивіска, на якій нетвердою рукою п'яного муляра було намальовано зеленим чи то кобилу, чи то собаку. Мабуть, зважаючи на назву, все ж таки друге. Гонець кинув повід коня, геть укритого курявою, на руку служникові, широко розчинив двері.
– Господарю, най його мамі! Томатного соку та м'яса!
– Що запитала ваша милість? – перепитав господар корчми, колишній королівський списоносець Архіват. Був він великий, присадкуватий, червонопикий та добросердий. – Шинушаси та м'яса?
– Томатного соку та м'яса, не стояти мені на цьому місці! Чи ти вже в таких літах, що недочуваєш? – повторив замовлення гонець, скидаючи з голови капелюха з пір'ям.