– Я знала, що це не Паць,– сказала Кенга потому.– А все ж, цікаво, хто це такий?
– Мабуть, це один із Пухових родичів,– припустив Крістофер Робін,– скажімо, дядько або племінник, або ще там хтось.
– Атож, так воно, мабуть, і є, – погодилася Кенга і сказала, що треба йому дати якесь ім'я.
– Можна назвати його просто Пухтик,– сказав Крістофер Робін. – Або скорочено – Генрі Пухтик.
Та, тільки-но діставши таке чудове ім'я, новоспечений Генрі Пухтик випручився з обіймів Кенги і скочив на долівку. На його щастя, Крістофер Робін не причинив дверей.
Ніколи за все своє життя Генрі Пухгик-Паць не бігав так швидко, як тепер. Він летів, мов на пожежу, мигочучи п'ятами, і не оглядався й не зупинявся аж до своєї хатки. Лише за сотню кроків від власних дверей він сповільнив біг і решту шляху котився по пилюці, щоб знову набрати свого звичного кольору, такого милого та приємного...
Отак Кенга й Крихітка Ру зосталися жити в Лісі. І щовівторка Крихітка Ру на цілий день ішов у гості до свого щирого друга Кролика, а Кенга проводила свій
Придумавши ці рядки, Пух почухав потилицю і сказав сам до себе: "Початок просто чудовий, але де взяти продовження?" Він спробував ще кілька разів повторити "Ура!", та це не допомогло. "Може, вийде краще,– подумав він,– якщо я співатиму: "Гарно ведмедеві. Тричі ого "? І він заспівав. Але пісня й далі не зрушила з місця. "Ну що ж, гаразд,– сказав Пух,– тоді я проспіваю перші два рядки ще двічі, і, може, якщо я співатиму дуже швидко, то й сам незчуюся, як доберуся й до третього рядка, а там і до кінця, і в мене вийде гарна пісенька. Ну, почали:
Пухові так сподобалася ця пісенька, що він співав її цілу дорогу, поки йшов Лісом.
"Але якщо я співатиму її довше,– раптом подумав він,– то саме наспіє час попоїсти чогось смачненького, і тоді останній рядок "Добре під'їв він. Ура!.. "буде неправильний.
Тому Пух замугикав пісеньку без слів.
Крістофер Робін сидів на порозі й натягав свої Похідні Чоботи.
Тільки-но Пух побачив Похідні Чоботи, він ураз зрозумів, що незабаром має трапитися Пригода, тож він хутенько злизав з губів рештки меду і підтягнувся, як тільки міг, щоб показати, що він готовий до всього.
– Доброго ранку, Крістофере Робіне! – загукав він.
– Привіт, Війні-Пуше. Ніяк не натягну оцього чобота.
– Кепська справа,– сказав Пух.
– Ти, будь ласка, уприся мені в спину, щоб я, бува, не перекувицьнувся догори ногами, коли потягну надто сильно.
Пух сів і міцно-міцно вперся лапками в землю, а спиною міцно-міцно вперся у спину Крістофера Робіна; Крістофер Робін, у свою чергу, міцно-міцно вперся у спину Пухові й почав міцно-міцно тягти-натягати свого чобота, аж поки нарешті таки натягнув.
– От і готово,– сказав Пух.– Що будемо робити далі?
– Підемо в експедицію. Усі,– сказав Крістофер Робін. Він звівся на ноги, обтрусився і додав: – Дякую, Пуше.
– Підемо в ех-спотикцію? – з цікавістю перепитав Пух.– Здається, такого я ще не бачив, не чув і не їв. А де вона, ця ех-спотикція?
– Експедиція, дурненьке ведмежа. Не "ех", а "е-к-с", розумієш, "ка-ес"!
– А-а,– сказав Пух.– Ясно.
Та насправді йому нічого не було ясно.
– І в експедиції ми мусимо не спотикатися, а шукати й відкрити Північний полюс.
– А-а! – знову сказав Пух.– Ясно. А що таке Північний полюс?
– Ну, це така штука, яку відкривають,– недбало сказав Крістофер Робін, який і сам до пуття не знав, що ж то воно за штука.
– А-а, ясно,– сказав Пух.– А ведмедям можна його відкривати?
– Авжеж, можна. І Кроликові, і Кензі, і всім, усім, усім. Бо ж це – експедиція. А експедиція означає, що всі йдуть одне за одним, як на параді. Ти б краще попередив усіх, щоб збиралися, доки я почищу рушницю. І ще треба не забути провізію.
– Про кого не забути?
– Не про кого, а те, що їдять.
– А-а! – зрадів Пух.– А мені почулося, ніби ти сказав про якусь Візію. Тоді я піду та попереджу їх усіх.
І він почалапав геть.
Першим, кого зустрів Пух, був Кролик.
– Привіт, Кролику,– сказав Пух.– Це ти?
– Це я, але пограймося, ніби це не я,– сказав Кролик.– Подивимося, що з того вийде.
– Я маю для тебе доручення,– сказав Пух.
– Гаразд, я передам його Кроликові, – сказав Кролик.
– Ми всі вирушаємо в ех-спотикцію разом із Крістофером Робіном.
– І Кролик теж? А що таке... ну оте, що ти сказав?
– Ну, такий собі парад чи що,– сказав Пух.
– Он як?! Парад! – сказав Кролик.
– Угу,– підтвердив Пух.– І ми повинні відкрити Полюск... чи, може, Молюск? Одне слово, щось там відкрити.
– Відкрити? Усі ми? – сказав Кролик.
– Усі, всі. А головне, не забути про... ну, про те, що їдять. Бо раптом нам їсти захочеться!.. Тепер я подамся до Паця, а ти перекажи все Кензі, гаразд?
Пух попрощався з Кроликом і заквапився до пацевої хатки.
Паць сидів на ґанку і, заплющивши очі, гадав на ромашці, аби точно дізнатися – любить, не любить, плюне чи поцілує. Вийшло, що плюне, і тепер він силкувався згадати, на кого ж він загадав, – тільки б не на Пуха.
Цієї миті перед ним і вигулькнув Пух:
– Гей, Пацику! – захекано сказав Пух.– Ми йдемо в ех-спотикцію. Усі, всі. І беремо про... про... їзію. Одне слово, харчі. Треба щось там відкрити.
– Що відкрити? – злякано спитав Паць.
– Та щось таке, що відкривають.
– Не дуже люте?
– Крістофер Робін нічого не казав про лютість. Він тільки сказав, що в нього є, як його... е... е... ко... си...
– "Коси" я не боюся, – серйозно сказав Паць.– Я боюся тільки вовка. Та якщо з нами йде Крістофер Робін, тоді я зовсім нікого не боюся!
Незабаром усі-всі зібралися біля хатки Крістофера Робіна, і "ех-спотикція" почалася. Попереду виступали сам Крістофер Робін і Кролик, за ними Паць та Пух, далі Кенга з Крихіткою Ру в кишені й Сова, ще далі – Іа, а в самому кінці, витягнувшись довгою вервечкою, тюпали всі Кроликові Родичі та Знайомі.
– Я їх не запрошував,– ніби між іншим пояснив Кролик.– Вони самі взяли та й прийшли. Вони завжди так. Нехай собі спотикаються в самому кінці, за хвостом Іа.
– Мушу сказати,– озвався Іа,– що це неподобство. Ось що це таке! Я взагалі не збирався йти в цю... е... е... скопицію... чи як там Пух її назвав. Я прийшов тільки з почуття обов'язку. Та все ж, бачте, я тут, і якщо я повинен іти в кінці е... е... зкопитії – ви розумієте, про що я кажу,– то й дозвольте мені йти в кінці. А коли я щоразу, як мені захочеться трохи посидіти й відпочити, матиму клопіт розчищати собі місце від цієї дрібноти – Кроликових Родичів та Знайомих, то це вже буде не е... е... ступиція – чи як там на неї кажуть, – а просто метушня й мішанина. Ось що я мусив сказати.