1720 - Наказ царя Петра І (кривавого): «В Киево-Печерской и Черниговской типографиях вновь книг никаких не печатать. старые книги справливать прежде печати, дабы... особливого наречия в оных не было».
1720 (20 грудня) - Петро І (кривавий) дав наказ київському губернатору князю Петру Голіцину (відомий в істори' тим, що за наказом Петра І підписав смертний вирок царському сину Олексію, хоч особисто розділяв погляди царевича), щоб «.во всех монастырях, остающихся в Российском государстве, осмотреть и забрать древние жалованные грамоты и другие куртиозные письма, оригинальные,
а. также книги исторические, рукописные и печатные».
1721 - Наказ про цензурування українських книжок. Накладені штрафи на Київську та Чернігівську друкарні за книжки «не во всем с великороссийскими сходные».
1724 - Московська цензура наклала тисячу* рублів штрафу на ар-химандрита Києво-Печерської лаври за те, що там була надрукована церковна книга «Триодь» (богослужбова книга-пісенник) «не совсем с великороссийским сходная». А чернігівську друкарню, окрім такої самої кари, Синод наказав перевести в Москву, тобто просто загарбав.
1726 - Розпорядження Синоду про заборону друкувати ті книжки, що раніше не друкувалися Санкт-Петербурзькою або Московською синодальною друкарнею.
1726 - Москва дає дозвіл Києво-Печерській лаврі на друк «Акафіста Св. Варварі» за умови, що він має бути перекладений на «великоруську» мову.
Реалізуючи таємні директиви цариці Анни, він провадив політику деморалізації та. денаціоналізації української старшини, злиття українців з росіянами також шляхом мішаних шлюбів. Одним з пунктів тих директив, як пише в «Історії України» Наталія Полонська-Василенко, мало бути недопускання зближення і шлюбів українців з Лівобережжя з українською правобереж ною шляхтою. Іншою царською таємною інструкцією доручалося Шаховському ширити серед населення чутки, що всі його біди, всі податкові тягарі й кривди людності походять, від гетьмана. Майже як нині, коли українцям втовкмачують, що всі їхні біди йдуть від опозиції. Особисто Шаховський надсилав у Петербург листи, що цариця надто «панькається» з українцями й пропонував зосередити всю владу в руках однієї особи, що сталося в кінці XVIII сторіччя.
1735 - Імператорським указом київському митрополиту «доручено» вилучити старопечатні книги й пильнувати, щоб церковні служби велися тільки за виправленими текстами.
1736 - Новим царським намісником України було призначено першого заступника Шаховського - генерала, князя Івана Баря-тинського, що було пов'язане з потребою брати з України живу силу та матеріальні ресурси для війни Росії' з Туреччино.
1737 - Царський уряд, за
твердженням професора Г. Івакіна, скасував підлеглість Києва Гетьманщині.
1737 - Московський намісник в Україні - князь Іван Барятин-ський, - у зв'язку з «новим» статусом Києва арештував київський магістрат, забрав і відіслав до Петербурга грамоти з привілеями Києву, сподіваючись, що українці забудуть свої права, бо «ссылаться им в вольностях будет не на что». Щоб українці якомога швидше забули про свої права й вольності, правителі Росії' наказали Барятинському застосовувати, на власний розсуд, практику нагород та покарань. І хоч за час його правління в Україні він удостоївся нових високих титулів, від цариці Анни, яка його явно фаворизувала, проте окремі його дії навіть у столиці імперії викликали роздратування. І в українських, і в російських джерелах згадується про скандальний арешт архієпископа Чернігівського Іларіона Рогалевського «за вызывающее отношение к русскому капитану Кобылину». Владика не допустив його до хреста.
1752 - Посилена політика на зміну національного складу окупованої Росією частини України проявляється страшними наслідками. Станом на той рік із 100 тисяч вільних козацьких господарств залишилося лише 2959. Усі інші були відібрані, та передані присланим московитам. У тому році, на основі указу від 29 грудня
1751 року, на землях запорізьких козаків створено військово-поселенську територію, заселену в основному заманеними з Австрійської імперії' сербами, які розглядалися Росією як гарматне м'ясо в її авантюристсько-колонізаційній політиці. Яскравий тому приклад - Петро Абрамович Текілія (у сучасних російських енциклопедіях він значиться як велика постать, як «усмиритель Запорожской Сечи»), сербський генерал на службі в царській армії', який командував військами, що руйнували Запорізьку січ. З огляду на «особливу» місію нових поселенців українські селяни мусили покинути свої угіддя (територія сучасної Кіровоградщини).