«Я хотів би розповісти про неї й вам, Петеріку, проте, будь ласка, збережіть мої слова в таємниці».
«Обіцяю», відповів я.
«Один мій друг, котрий сподівався на спадщину від свого родича, був неабияк розчарований, коли довідався, що цей родич надумав облагодіяти одну недостойну особу. Мій друг, боюся, трохи нерозбірливий у своїх методах. У тому домі була служниця, дуже віддана інтересам сторони, яку я схильний назвати законною. Мій друг дав їй надзвичайно прості інструкції. Він дав їй авторучку, наповнену чорнилом. Вона повинна була покласти її в шухляду письмового столу в кімнаті хазяїна, але про всяк випадок не в ту шухляду, де зазвичай зберігалася його авторучка. У тому випадку, якби хазяїн попросив її засвідчити його підпис на якомусь документі й звелів їй подати його авторучку, вона мала принести йому не ту авторучку, яку він просив, а саме цю, що була точною копією тієї. Це було все, що мій друг попросив зробити ту дівчину. Більше він нічого їй не доручав. Вона була відданим створінням і точно виконала його інструкції».
Він урвав свою мову й запитав:
«Вам не нудно слухати мене, Петеріку?»
«Аж ніяк, сказав я. Я слухаю вас із великою цікавістю».
Наші погляди зустрілися.
«Ви, звичайно ж, не знаєте мого друга», сказав він.
«Звісно, що не знаю», відповів я.
«Тоді все гаразд», сказав Філіп Ґарод.
Петерік помовчав,
а тоді продовжив із усмішкою.
Тепер ви зрозуміли, у чому був секрет? Авторучка була наповнена чорнилом, яке довго на папері не зберігається, це розчин крохмалю у воді, до якого додають кілька крапель йоду. Утворюється рідина темно-синього кольору, що нічим не відрізняється від чорнила, але через чотири або п'ять днів письмо повністю зникає, наче його там не було.
Міс Марпл захихотіла.
Чорнило, яке зникає, сказала вона. Я його знаю. Давно це було, коли я гралася ним іще дитиною.
Вона подивилася на всіх усміхненим поглядом і ще раз насварилася пальцем на містера Петеріка.
Але все одно ви налаштували нам пастку, містере Петерік. Це так схоже на адвоката.
Розділ шостий ВІДБИТОК ВЕЛИКОГО ПАЛЬЦЯ СВЯТОГО ПЕТРА
Атож, тітонько Джейн, ми сподіваємося почути від вас щось по-справжньому пікантне, підхопила Джойс Лампрієр.
Бачу, ви смієтеся з мене, мої любі, сказала міс Марпл із доброзичливою лагідністю в голосі. Ви думаєте, позаяк я прожила в цьому Богом забутому селі все своє життя, то не могла бачити нічого особливо цікавого.
Боронь мене боже, щоб я коли-небудь дивився на сільське життя як на щось мирне й не позначене ніякими цікавими подіями, палко заперечив Реймонд. А тим більше, після тих жахливих одкровень, які ми почули від вас! Космополітичний світ здається тихим і мирним місцем супроти Сент-Мері-Мід.
Річ у тому, мій любий небоже, сказала міс Марпл, що людська натура всюди майже однакова, а коли живеш у селі, то маєш нагоду спостерігати її з особливо близької відстані.
Ви й справді унікальна людина, тітонько Джейн! вигукнула Джойс. Сподіваюся, ви не проти, що я називаю вас тітонькою Джейн? запитала вона. Я сама не знаю, чому так роблю.
Невже й справді не знаєте, моя люба? сказала міс Марпл.
На мить або дві вона підняла очі й подивилася на дівчину з таким лагідним і трошки насмішкуватим виразом, що обличчя в тієї густо почервоніло. Реймонд Вест неспокійно засовався й прокашлявся з таким виглядом, ніби чимось був дуже збентежений.
Міс Марпл подивилася на них обох, іще раз усміхнулась, а потім знову спрямувала всю увагу на своє плетиво.
Звичайно ж, це правда, що я прожила життя, яке можна назвати небагатим на події, але я здобула великий досвід, розвязуючи різні невеличкі проблеми, що поставали переді мною. Деякі з них були справді дуже заплутаними, але розповідати вам про них немає сенсу, бо вони повязані з такими незначними подіями, які не зможуть вас зацікавити, такими, наприклад, як: хто порізав сітку плетеної торбинки місіс Джонс? Або: чому місіс Сімс одягала свою нову шубу лише один раз? Хоча відповіді на такі запитання могли б становити неабиякий інтерес для будь-якого дослідника людської природи. Ні, вас може зацікавити, думаю, лише одна історія з тих, що їх я можу пригадати, це та, яка повязана з чоловіком моєї бідолашної племінниці Мейбл.
Відтоді минуло вже десять або й пятнадцять років, і, на щастя, все давно закінчилося й усі про це давно забули. Людська память коротка і це для людей дуже добре, я завжди так думала.
Міс Марпл замовкла й прошепотіла сама до себе:
А зараз мені треба порахувати кількість петель у цьому ряду. Щось я не бачу тут істотного зменшення. Одна, дві, три, чотири, пять, а далі три виворітні петлі; усе гаразд. То що я там казала? Ага, я почала розповідати вам про бідолашну Мейбл.
Мейбл була моєю небогою. Мила дівчина, дуже навіть мила дівчина, але з домішкою чогось такого, що дає нам підстави назвати її дурненькою . Вона занадто любила бути мелодраматичною й базікати набагато більше, аніж годилось би, коли щось виводило її з рівноваги. Вона одружилася з містером Денменом, коли їй було двадцять два роки, і, боюся, той шлюб удався не надто щасливим. Я дуже сподівалася, що їхні взаємини ні до чого істотного не призведуть, бо містер Денмен був чоловіком шаленої вдачі, не таким чоловіком, який став би терпіти химери Мейбл, і я також довідалася, що в його родині були випадки божевілля. Але тоді дівчата були такими самими впертими, як і тепер, й такими вони будуть завжди. І Мейбл одружилася з ним.