не можна це зрозуміло. Отже, треба графа прикінчити, а іншого, гарного, замість нього поставити. От хлопець у нас є Жан Зжуйбарана
Як?!
Ну-у-у, трохи зніяковів розбійник. Він, взагалі, Жан Косопикий, а раніше його називали Жан Виродок. Але йому не подобалося То він усе графом стати бажає. От я й думаю, який з нього буде граф? А якщо його графом не поставити, він, гляди, й мене заріже.
Ви самі відповіли, сину мій, кивнув я. У тій книжці, яка виявилася настільки багата змістом, чимало дурниць, але в одному місці її автор отець Гонорій пише, що суспільство як людське тіло. Кулак може повстати проти ока або носа, але нічим добрим це не скінчиться. А що робити це вже вам видніше. Ви ж народний герой!
Раптом де Гарай зупинився й прошепотів: «Тс-с-с», після чого обережно пройшов уперед.
Усе тихо! Ходімо.
Стежка, звиваючись між дерев, вивела на галявину. Досить знайому галявину
Святий Бенедикт! прошепотів я й перехрестився.
Купа темного каміння залишки камяного вівтаря. Я був тут зовсім недавно, коли Його Преосвященство зволив лицедіяти в рогатій масці.
Навіщо ми сюди прийшли?
Але так найкоротший шлях! здивувався де Гарай. Звідси до Памє доберетеся?
Так я не міг відвести погляду від страшного місця. Дивно, я уявляв собі притулок Ворога інакше
Тоді, розбійник кахикнув, щодо грошей
Я тицьнув йому пригорщу золотих, запізніло подумавши, що треба було залишити кілька монет собі. Розбійник зважив у руці соліди й нерішуче протяг:
Цеє Ну, щодо векселя На дім Барді який.
Я мимоволі розсміявся:
Сину мій, хіба я вам щось обіцяв? Я просто показав вам документ.
Він скосив око на мою ломаку, нічого не заперечив і знову взявся чухати потилицю.
Отче Гільйоме, ці гроші мої хлопці на раз розтягнуть Мені б Сиротам допомогти.
Я глянув на нього, і шляхетний розбійник затнувся.
Ну, хоч трохи У мене дочка на порі, а посагу немає. Не віддам заміж загуляє, вона в мене така
То у вас є родина?
Я здивувався, але не занадто. Всі ми люди, навіть народні герої.
Ну-у З її мамцею я не те, щоб вінчаний Але я їм допомагаю. Отче Гільйоме, а якщо я вам ще дещо розповім? Я знаю, де ховається ваш чернець. Такий кремезний, говорить по-північному. У нього ще така ломака
Що? здригнувся я. Брат Петро?
Так, здається його звуть Педро. Він у Памє. Єпископ звелів мені його знайти. Обіцяв за нього двадцять ліврів Я вас до нього приведу!
Отже, я недарма повертався до Памє! Пєр тут, а де ж Ансельм? Втім, про це я ще дізнаюся.
Ні, сину мій. У Памє я не піду щоб вам не спокуситися. Ви приведете брата ГІетра сюди. Я чекатиму десь на узліссі. Щоб він вам повірив, скажіть, що йому вже не доведеться читати «Світильника». «Світильник» запамятали?
Розбійник кивнув.
Повернетеся до ранку тоді й поговоримо. Покваптеся, сину мій!
Де Гарай задумався, хотів щось сказати, потім махнув рукою й буркнув: «Гаразд!»
Чекатиму тут, повторив я. Вийдете на галявину, я вас побачу.
Усе складалося не так погано, якби не місце, де доводилося ночувати.
IV
Згадалися розповіді отця Костянтина про праведників, яких спокушав Ворог. Хтось навіть примудрився спуститися в пекло, щоб осоромити нечистого в його лігвиську. Добре слухати про це в затишній дитячій, коли за сусідньою стіною спить батько, на замковвих вежах надійні вартові, а отець Костянтин підбадьорливо всміхається та бажає добраніч. Хто б зараз побажав! Кілька разів о І я вже встиг пожалкувати, що не пішов разом із заступником пригноблених до Памє, але зрештою розсудив, що тут безпечніше. Хто їх знає, народних героїв? Одержить від мене золото, потім видасть мене й Пєра, знову одержить золото, потім змовиться з де Лозом і спробує реалізувати вексель Ні, до Памє йти не можна.
І раптом я зрозумів, що страшні камені, які застигли в безмовному світлі місяця, притягають. Що, як підійти ближче? Адже я не повинен боятися, я чернець Сен-Дені!
Я чернець Сен-Дені, якого злякалися навіть демони. Бідолаха Пилип розмахував саморобним хрестом, а малинове полумя, яке пощадило де Лоза, не зачепило й мене. «Бачу,
ми з вами одного поля ягоди, брате Гільйоме». Якого поля ягоди?
Я наблизився вівтар був, як і раніше, німий. Я зціпив зуби й почав читати «Вірую». «Вірую в єдиного Бога отця видимий же всім і невидимий розіпятого ж за нас при Понтійському Пілаті».
Нога ступнула на камінь, я перехрестився й перевів подих. Нічого не сталося. Вівтар був поруч, зовсім не страшний, просто купа старого каміння, вкритого високою травою.
Я вдивився, впізнаючи щось знайоме в обрисах руїн, які проступали з-під землі. Десь я вже бачив таке. Базиліка! Ну, звісно ж!
Я швидко обійшов те, що колись було храмом. Від стін уціліли лише приховані травою підвалини, натомість вівтарна частина височіла над землею. Саме тут творила свої шабаші погань. Я помітив на каменях грубо намальовані знаки символи Ворога.
Спаскудили!
Я присів на один із каменів, який здався несподівано теплим, і посміхнувся. Старий храм напевно, ще тих часів, коли тут правив Рим. Спочатку здалося, що базиліка християнська, які я бачив у Марселі, Ліоні й, певна річ, у Вічному Місті. Але потім я звернув увагу на вівтар він був іншим. У християнській базиліці ні до чого таке підвищення, та й форма зовсім інша