Я роззирнувся. Людей у долині явно поменшало. Очевидно, частина воїнства, найбільш полохлива й розсудлива, вже на півдорозі додому. Але залишилося чимало. Схоже, вчинок єпископа справив враження.
Тепер монсеньйор скаже, що вогонь не зачепить щирих християн, Ансельм подумав про те саме. Диви, вілани знову посміливішають.
Ще б пак! Якщо колоди звичайна неприємність при облозі, то стіна вогню це вже з арсеналу демонів. Але тепер усі побачать, що вогонь несправжній. Де Лоз розрахував правильно.
Досить! я ще раз роззирнувся, переконавшись, що ще нічого не скінчилося. Піду до нього! Це треба спинити.
А-а-а! протягнув нормандець і підкинув у міцній руці «ґирлиґу». Можна!
Ансельм глянув на мене з певним подивом, знизав плечима, але нічого не сказав.
Я ще раз обміркував усе. Якби тут не було де Лоза, справа не видавалася б складною.
Чад розвіявся. На схилі вже лежали трупи, а замок і далі підносив несподіванку за несподіванкою. Поки що це відносно безневинні жарти колоди, які не збивають із ніг, вогонь, не здатний спалити. Але це лише початок. Люди задумалися, й уже здатні слухати. Все просто якби не де Лоз
Браття! почав я. Зараз ви зробите те, що я скажу
Відповіддю були здивовані погляди, відтак подив змінила сторожкість. Хлопці щось відчули.
Я йду до єпископа й спробую його зупинити. Ви теж ідете за мною, але не наближаючись, і спостерігаєте за тим, що відбувається, здаля. Якщо він мене не послухає
Я насилу стримався, щоб не додати: «А швидше за все, так і буде». Надія є. У сатаниста немає жалощів, немає совісті й жалю. Але він боїться. Дуже боїться, інакше не затіяв би таке.
Якщо він мене не послухає, ви йдете звідси. Йдете швидко. Будуть переслідувати дозволяю застосовувати все. Це зрозуміло?
«Вони сказали: Господи! Отут два мечі. Він сказав їм: досить» , пробурмотів Ансельм, а нормандець насупився й знову хитнув своєю грізною зброєю.
До Памє не заходьте, Тулузу теж обійдіть стороною. Ідіть «клюнійською стежиною» просто до Сен-Дені. Там усе розповісте отцю Сугерію, й тільки йому. Зрозуміло?
Пєр і Ансельм мовчали, нарешті Ансельм похитав головою.
Що? не зрозумів я.
«Тоді, залишивши Його, усі втекли» Отче Гільйоме, та за кого ви нас маєте?
У будь-якому разі,не за Апостолів! розлютився я. Зробите, як наказано! Цікаво, де це в статуті Святого Бенедикта сказано, що можна не підкорятися наказу старшого?
Отче Гільйоме прогудів нормандець, але Ансельм різким рухом урвав його:
Та плював я на статут разом зі Святим Бенедиктом! Цього Бенедикта в Сен-Дені на дух не зносили з його худобиною дурістю! Ви лицар, дворянин. Я теж. Я не піду звідси!
Хлопчині треба було дати виговоритися. Я часто бачив таких у Палестині з гарячими очима, в яких світився страх страх, що їх вважатимуть боягузами. Нехай покричить ще трохи.
Якби я був лицарем, спокійно відповів я, коли розпалений італієць нарешті замовк, і якби зараз ішов бій, я б зарубав тебе, брате Ансельме, на місці за невиконання наказу. Накази не обговорюють, брате Ансельме!
Він щось зрозумів. Здається, зрозумів.
Отже, вам усе зрозуміло. Брате Петре, дайте мені «Світильника».
Що?! обімлів нормандець.
«Світильника», написаного благочестивим отцем Гонорієм. Позаяк ніщо так не допомагає, як цілюще для душі читання.
Поки вражений Пєр витягав з надр своєї торби шукану працю, я раптом зрозумів, що можу ніколи більше не побачити цих хлопців. Не побачити Сен-Дені, рідну Овернь нічого. Це був не страх просто та остання ясність, яку іноді відчуваєш перед боєм. «Світильник» важив чимало, і я щиро поспівчував П'єру, котрий тягав творіння отця Гонорія за плечима. Мою торбу відразу ж відтягло донизу, але на це вже можна було не зважати. І тут я згадав. Ну, певна річ! Я пошукав у торбі.
Браття, цей сувій дав мені кардинал Орсіні. Тут написане моє імя, але це не так важливо головне, печатка легата. Коли що це найкраща зброя.
Ансельм кивнув і швидко взяв документ.
Тепер усе. Якщо мені не пощастить, хлопці підуть. Зможуть. Повинні
Усе зрозуміли, брати?
Якщо з вами щось станеться, повільно промовив Ансельм, я їх спалю всіх. Від єпископа до останнього вілана. Я палитиму їх на мокрій соломі по три години кожного.
Пєр злякано перехрестився, але я лише похитав головою.
Ні, брате Ансельме. Це слова. Ти ніколи не палитимеш. Ні зараз, ні за двадцять років. І якщо я не повернуся, нехай це стане моїм заповітом.
Італієць хотів заперечити, але я розвернувся й швидко рушив донизу, де гомонів натовп.
VII
Імям Господа! я підняв руку, й на обличчях вартових відбилося щось, схоже на сумнів. Нарешті, один із них, очевидно старший, знехотя повернувся, й рушив до великого намету, де розмістився де Лоз.
Я терпляче чекав. Звісно, найзручніше розмовляти з Його Преосвященством не тут, а серед люду. Латники не стануть мене слухати, особливо ті, хто памятає монсеньйора в рогатій масці. Але вибирати не випадало.
Запинало піднялося, з намету виринув брат Жеанар. Злякано поглянувши на мене, махнув рукою воїнам і поквапився знову зникнути. Латники неохоче відсунули списи, і я підійшов до намету. І відразу побачив де Лоза єпископ ішов мені назустріч, на його червоному обличчі грала усмішка.