Прохід вивів нас на рівний майданчик, оточений скелями.
Вершина гори царство чорних примар.
Я зробив крок, зупинився й почав читати молитву. Ні, мені не здавалося
Ансельме, я повернувся до італійця, котрий ішов слідом за мною. Що ви бачите?
А що? Ансельм уважно оглянув околиці, потім тихо охнув:
Мадонна! Отже, і це правда!
Святий Бенедикт! Пєр, який ішов за італійцем, завмер на місці й поквапився перехреститися.
Я ж казала, Анжела визирнула з-за могутнього нормандцевого плеча й відразу ж знову сховалася. Я ж
Брате Ансельме, що ви бачите? повторив я.
Я? до нього почало доходити. Я Я бачу
Він задумався, потім посміхнувся:
Я бачу Пласка вершина, навколо скелі. Посередині два камяні стовпи Або плити, точно сказати важко. Між ними щось схоже на чорну, хмару, яка парує.
Я мимохіть озирнувся. Господи, але чому? Що з нами відбувається?
Такі самі хмари по краях. Словом, страшнувато.
Еге ж, втрутився Пєр. Чорні примари! А що, ви їх не бачити, отче Гільйоме?
Анжело, а ви? поцікавився я.
Так дівчина знову визирнула з-за нормандцевого плеча. Сьогодні вони як хмара. Але іноді вони бувають схожі Ні, не можу
Я подивився на залиту зоряним світлом вершину. Чорні примари, он воно як?..
Брате Ансельме, візьміть мене за руку.
О Господи!
Він побачив побачив те, що я помітив відразу.
Пітьма зникла. Там, де мої супутники бачили чорноту, яка парувала, колихався білий вогонь. Величезний купол накривав вершину, світло переливалося, іскрилося, утворюючи величезні хисткі колони. Посередині, під вогненним склепінням, застигли сім рівних білих зубців, які відливали холодним синюватим світлом.
Храм. Незбагненний, моторошний і невимовно красивий.
Матінко рідна! Пєр підняв руку до чола, але перехреститися забув. А-а Куди
Я помітив, що італієць міцно тримає брата Петра
за руку.
Що? Анжела, не розуміючи, підійшла ближче. Ансельм, посміхнувшись, дав нормандцеві спокій і торкнувся до її плеча.
Дівчина скрикнула й упала навколішки, закривши обличчя руками.
Вогонь пульсував. Від купола до вершин зубців прослизали короткі білі блискавки.
Мені здалося, що я чую рівний низький гул, який долинав звідкись із надр гори.
Що ж це? Ансельм, не відпускаючи моєї руки, озирнувся, й раптово скрикнув:
Зрозумів! Зрозумів! Отче Гільйоме!
Нехай воскресне Господь і нехай розточаться врази його, пробурмотів Пєр і обережно доторкнувся до мого ліктя. Знову! Святий Бенедикт!
Не галасуй! Ансельм нетерпляче смикнув плечем. Отче Гільйоме, зубці! Бачите, їх сім! Корона! Корона без обруча! Герб дивний герб дЕконсбефів! Зубці на лазуровому тлі, й під ними граалів хрест. «Ко Пендра гену»
Храм лоґрів! Отче Гільйоме, тепер усе зрозуміло! Тут храм, у підземеллі склепи. Тут їхнє капище!
Було, я обережно звільнив свій лікоть. Було, брате Ансельме. Тепер це лише примара
АВЕНТЮРА П'ЯТА ПРО ТЕ, ЯК В ОКРУЗІ ПАМЄ ПОЧАЛАСЯ ВІЙНА
I
Монсеньйор де Лоз виглядав велично. Чи то майже велично. У кожному разі, він був надзвичайним, сидячи в уже знайомому мені кріслі. Щоправда, коли б не мантія, митра й палиця, прикрашена блискучим камінням, я б сказав, що єпископ дуже скидається на різника: кремезний, плечистий, із грубим, трохи червонуватим обличчям. Поруч із ним месір Жеанар де Юр виглядав жалюгідно.
Він і не намагався якось виділитися, скромно примостившись у кутку на низенькому табуреті. Господар повернувся, й служка відразу згадав своє місце.
Не знаю, повторив монсеньйор. Як це назвати
Я вам допоможу, Ваше Преосвященство, не витримав я. Це можна назвати виконанням обовязку. Або виконанням наказу легата Святого Престолу що вам більше до вподоби.
Обовязку? останньої моєї фрази він волів не почути. Ви приїжджаєте до моєї єпархії, перевертаєте все догори дриґом, ведете допити, непокоїте людей
Мені дуже зрозуміла ваша турбота про душевний спокій пастви.
Напевно, останні слова були все ж таки зайвими. Єпископський кулак гримнув об стіл. Брат Жеанар злякано підстрибнув.
Не забувайтеся, сину мій! Ви у моїй єпархії. Ніхто не дозволить вам каламутити розум простолюду й підривати довіру до Святої Церкви! Ваше розслідування зайве. Ні, воно просто небезпечне! Ви змушуєте людей думати, що моє слідство велося недбало! І це в той час, коли кляті катари починають простягати свої клішні до Памє!
Я оцінив і пасаж про «клішні», й щиру турботу про спокій славного міста Памє.
Але, Ваше Преосвященство, слідство справді
Помовчіть!
Монсеньйор де Лоз не був схильний до обговорення подробиць. Шкода, мені було що сказати
Навіщо ви їздили до Артигата? Ви знаєте, що тепер там коїться?
Коли ми їхали звідти, нічого особливого в славному селищі не відбувалося. Навіть маленький Пелегрен, встигнувши трохи заспокоїтися, весело грався із сусідськими хлопчаками у «вовка» улюблену гру всіх хлопчиків від Нормандії до Піренеїв. Жанну й усе, що з нею повязано, вже почали забувати.
У мене є скарги поважних людей! Найповажніших людей Артигата! Навіщо вам знадобилося туди приїжджати?
Щоб подивитися на могилу Жанни де Гарр, Ваше Преосвященство.
Так, ми бачили могилу нещасної дівчини. У цьому я зміг переконатися після повернення до Артигата, коли знову завітав до непривітного будинку Санксі де Гарра. Там я зробив те, що упустив раніше попросив показати невеличку скриньку, де зберігалися прикраси. І майже відразу ж побачив браслет синій, скляний, з безглуздими квіточками, намальованими білою фарбою. Точнісінько такий самий, як і той, що лежав у підземеллі.