Пєр зніяковів, але я зрозумів, що він дуже втішений.
Отче Ансельме! Отче Гільйоме! тепер його обличчя стало серйозним. Радий буду бачити вас у себе вдома. Отче Гільйоме, мій батько воював у Святій Землі, вам буде про що з ним поговорити. До зустрічі!
ДЕконсбеф махнув рукавичкою слугам, вправно скочив на коня, й за хвилину тупіт копит завмер удалині.
Півень! з несподіваною злістю прокоментував Ансельм.
Він ввічливий! одразу ж заперечив Пєр і, помовчавши, додав. Не те, що ти! Ти, напевно, у свій замок ченців далі порога не пускати!
А такі, як ти, на ченців спускають собак! очі італійця зло блиснули. Недарма кажуть: «Якого роду мужик? Віслючого!».
Брати! поквапився втрутитись я. Побійтеся Бога! Ви ж на цвинтарі!
Пєр і Ансельм обмінялися промовистими поглядами, але більше не зронили ані слова.
Ми вийшли за ворота, де на нас уже чекали староста й бородатий отець Жеак. Я жестом попросив їх зачекати й повернувся до своїх підопічних:
Брате Ансельме! Брате Петре! Сподіваюся, нічого такого від вас я більше не почую. Ви брати. Поміж синів Сен-Дені немає ні сеньйорів, ні віланів. А вам має бути соромно, брате Ансельме! Брат Петро в монастирі вже понад десять років. А ви!..
Не люблю підвищувати голос, але іноді доводиться. Здається, італієць зрозумів. На смаглявому обличчі позначилася явна ніяковість.
Брате Петре! Я
Він поморщився, і, нарешті, вичавив:
Вибач! Мені, слово честі соромно.
Та чого там! добряга-нормандець махнув ручиськом. Це я перший задиратися почав!
Ну, а якщо ми потрапимо до мого замку, брате Петре, то передусім зайдемо до винного погреба, а потім я подарую тобі палицю вдвічі більшу за твою і зроблю управителем.
Пєр посміхнувся:
Ага! А коли ти приходити до мене в село, ми спочатку випити пшеничного вина, а потім зайдемо до моєї куми
Я вчасно вставив «кгм», і нормандець, зніяковівши, замовк. Здається, мир було відновлено.
А тепер, брати, резюмував я, час до справи. Про те, що бачили, мовчіть. І нехай допоможе нам Господь!
IV
Стомився, повідомив я, вирішивши, що про справу покійної де Гарр я сьогодні не скажу більш ані слова. Цікаво, де зараз брат Петро?
Нормандця, погано знайомого з латинською
грамотою, я першого ж дня відпустив блукати Артигатом, що він із великою старанністю й виконував.
Удень бачив його біля церкви, відгукнувся Ансельм, відкладаючи табличку.
Це добре
Він розмовляв з однією духовною дочкою. Досить милою.
А це недобре, розсудив я. Особливо недобре, брате Ансельме, що ви не змогли зберегти це в таємниці від мене.
А мене вчили, що доносити перший обовязок ченця, гмикнув італієць. До того ж, вигляд у брата Петра був цілком благочестивий, і дивився він не на її румяні щічки, а на носки власних черевиків, як і належить брату-бенедиктинцю.
Я насилу втримався, щоб не пожбурити в Ансельма сувоєм. Поганець взяв за правило глумитися і дарма, якби тільки з мене, смиренного брата.
Я теж стомився, італієць взявся масажувати кисть. У цій халупі навіть удень темно. Як вони живуть у таких норах?
Будинок, що його виділив нам староста, зовсім не вважався в Артигаті норою, проте, в Ансельма була своя думка з цього приводу.
А ще більше, отче Гільйоме, мене втомили ці вілани. З тим же успіхом ми могли розпитувати їхніх овець!
Менше гордині, месіре білокрилий лелеко, не витримав я. Вони такі самі створіння Господні
Яких створив Творець пятого дня, кивнув Ансельм.
Брате мій, зітхнув я. Сподіваюся, ви мали на увазі овець.
Хлопець помилявся. Точніше, мав рацію лише частково. Мешканці Артигата не поспішали бути з нами відвертими. Проте річ, звісно ж, не в їхніх розумових здібностях, на що натякав пихатий італієць. Я розумів цих людей слідство тяглося кілька місяців і вони вже стомилися відповідати на нескінченні розпитування. Втім, іншого я і не сподівався. Не здивувало й те, що свідчення майже дослівно збігалися з тим, що я знайшов у сувоях, переданих вікарієм. Жителі Артигата були помірковані. Щоправда, я мав змогу ставити ті запитання, які слідство чомусь обходило
Час уже братові Петру повернутися, зауважив Ансельм. Бо без вечері залишимося.
Брате мій, ласкаво всміхнувся я. Вечерю сьогодні приготуєте ви. Казанок стоїть біля дверей, можу також показати, де тут піч.
Як? обурився він. Я ж учора
Смиренність, смиренність, брате мій! Інакше нам доведеться вкушати сухарі, окропляючи їх слізьми каяття.
Ансельм стиха вимовив щось досить виразне на «ланго сі» і поплентався за казанком. Я вдав, ніби не почув, вирішивши, що вранці пошлю його рубати дрова.
Поки Ансельм з похмурим виглядом чистив овочі, я ще раз переглянув свої нотатки.
Так, нам постаралися не сказати нічого нового. Але навіть коли повторюєш свою розповідь із точністю до слова, однаково спливає щось несподіване.
А ви помітили, отче Гільйоме, як вони намагаються нічого не говорити про дЕконсбефа? раптом запитав Ансельм, кидаючи в казанок величезну цибулину.
Помітив, погодився я. Але, їй Богу, давайте не зараз!
Італієць кивнув і подався по воду. Я вирішив, що був уже достатньо суворий і взявся розводити вогонь. Невдовзі казанок був поставлений на пічку, і я зайнявся хлібом.