Заждіть! я мимохіть поморщився. Диявол творить зло лише з потурання Господнього для більшого випробування нашої віри.
Так вважаєте ви, знову почувся сміх. А такі, як Орсіні, готові бити в усі дзвони й скликати воїнство.
Я знову поморщився брат Пайс полюбляє красиві слова.
Я чув, що дехто в Курії виступає проти Хрестового походу, побоюючись, що Диявол тільки й чекає, щоб вдарити в спину.
Згадалися слова Орсіні: «Є ще одна причина»
Схоже, ваш первосвященик невдовзі відкрито закличе до спільної боротьби проти Пітьми. У чому ж різниця? Лише в тому, що ми вважаємо Пітьмою вас.
У чомусь цей катар мав рацію, але визнавати таке не хотілося.
Борючись із маніхейством, ми самі підхопили заразу, обережно почав я. Борючись із марновірствами пастви, ми почали дивитися на світ її очима. Це може стати небезпечним. Але ви робите те саме!
Ні, здається, брат Пайс невесело посміхнувся. Ми намагаємося просвітити людей, відвести їхній погляд від Пітьми. А ви вбиватимете. Уже зараз людей спалюють.
Памятаєте, що зробив цей астурієць?
За що він мусив відповісти, докинув я.
Але загиблих це не повернуло. А невдовзі ви закличете хрестоносців, та вже не проти сарацинів, а проти Лангедока або Оверні!
Ні на мить стало страшно. Я уявив собі рідну Овернь і лихих воїнів месіра Альфреда де Буа, що спалюють села
Не вірите? Дай, Боже, щоб я помилявся! Подумайте над моїми словами, брате Гільйоме. І постарайтеся не помилитися, коли будете доповідати монсеньйорові Орсіні. Прощавайте
Я повернувся, але лава була порожня, немов зі мною говорила примара.
Ансельм не спав, сидячи навпочіпки біля дверей. З моєю появою він підхопився.
Ви поговорили, отче Гільйоме?
Я не відповів. Не хотілося починати розмову, яка в коленому разі нічим добрим не скінчиться. Та хлопець не відводив погляду:
Отче Гільйоме, ви самі хотіли зустрітися з кимось із них.
За це дякую, я подивився на його серйозне обличчя, що відразу ж стало дорослішим, і не витримав:
Брате Ансельме! Ви син Святої Католицької Церкви. Як ви могли? Вони Вони гірші за єретиків. Згадайте, скільки зла принесли в світ маніхеї з їхньою проповіддю! А ці ще гірші!
Чому? тихо запитав він, і я раптом зрозумів, що сперечатися немає сенсу.
Я не катар, отче Гільйоме. Але дехто з них мені знайомий, і я бачу, що вони справді чистіші за те, що угніздилося на Латерані. Я хочу розібратися сам Заради Бога, не починаймо зараз теологічний диспут!
«Заради якого Бога?» хотів запитати я, але стримався. Настрій і так було зіпсовано.
III
Невесело зустрічало нас село, про яке й без того відомо мало радісного.
Ми ненадовго зупинилися біля перехрестя, щоб перепочити, перш ніж входити до Артигата. Йшли ми від самого ранку, йшли швидко, нерівними лісовими стежками, й встигли добряче натомитися. Втім, ми були біля мети. Залишалося зовсім трохи спуститися з пагорба.
Я вже хотів іти далі, аж раптом до мірних ударів дзвона приєднався інший звук гучний тупіт копит. Я озирнувся кілька вершників мчали клуса, виїхавши з далекого лісу, куди вела одна з доріг. Їх було троє, і їхали вони напевно не з Памє. Ми з Ансельмом перезирнулися.
Дорога на північ, зауважив італієць. Десь там замок дЕконсбефа.
Я кивнув, вирішивши зачекати, поки вершники порівняються із нами. Брат Петро насупив брови й узяв «ґирлиґу» зручніше.
Вершники були вже близько. Перший явно сеньйор, у дорогому каптані й високому капелюсі з пером, на чистокровному сірому в яблуках скакуні. За ним, на конях простіших, слуги. Ні панцира, ні зброї я не помітив.
Нас побачили. Перший із вершників щось сказав одному зі слуг, пришпорив свого сірого в яблуках і за хвилину хвацько осадив скакуна за кілька кроків від перехрестя.
Мир вам, святі отці!
Перше враження не зрадило незнайомець був явно не з віланів чи городян. Так триматися в сідлі вміє лише той, хто сів на коня ще змалечку. Багатий, гаптований пояс, кинджал у позолочених піхвах, перстень із червоним каменем на тонкій сильній руці
Підїхали слуги. Пан вправно зіскочив із сідла й, недбало кинувши поводи одному із супровідників, підійшов до мене.
Благословіть, отче!
Поводився він чемно набагато чемніше, ніж зазвичай поводяться сеньйори при зустрічі з ченцями. І всім своїм виглядом викликав приязнь вродливе засмагле обличчя, коротка чорна борідка, яскраві виразні очі.
Йому було за тридцять, але здавався незнайомець значно молодшим.
Я благословив його й вирішив, що треба назватися.
Брат Гільйом? на засмаглому обличчі промайнув подив. Брат Гільйом із Сен-Дені? Пробачте, я маю честь розмовляти з графом де Ту з Оверні? То це ви налякали до смерті нашого єпископа?
У такому разі ви сеньйор дЕконсбеф, сину мій, зауважив я, вирішивши також виявити певну здогадливість.
Молодший, усміхнувся він. Домінік дЕконсбеф, до ваших послуг, графе.
Тут немає графа, нагадав я. Перед вами смиренний брат Гільйом, а це брати Пєр і Ансельм.
ДЕконсбеф окинув оком промовисту фігуру нормандця, який спирався на «ґирлиту», знов усміхнувся й кивнув. На Ансельма він подивився набагато уважніше