Вартовий знову мовчав, а я не міг крикнути й мовчки дивився, як вороги наближаються до табору. І от тишу розірвало знайоме: «Іллала-а-а!», блиснули клинки й тиша у відповідь. Я один навколо лише порожні панцири й кинуті на пісок щити. А вершники вже в таборі, породисті жеребці легко долають заслін з підвід, а я все ще не можу крикнути. Рука шукає меча, та замість нього хапає сірий холодний пісок. І от просто перед очима в землю вдаряють позолочені копита. Імадеддін ібн Хаккаб, атабек Мосульський, грає шаблею, і на його хлоп'ячому обличчі я помічаю подив і щось, схоже на погано приховуваний страх.
Андре де Ту! Я прийшов убити тебе, тому що твої друзі порушили угоду, яку ми підписали. Ти клявся своїм життям
Відповідати нічого атабек каже правду.
Але чому він переляканий?
Я прийшов убити тебе, лицарю, але знайшов стариганя в білій хламиді. Які демони побували тут?
Я починаю розуміти на мені замість обладунку біла риза бенедиктинця.
Це час, слова нарешті приходять на язик. Час нікого не жаліє. Він безжальніший, аніж ти, атабеку.
Сміх юне обличчя Імадеддіна зовсім близько, він зістрибує з коня й відкидає вбік криву шаблю.
Отже, ти ще раз обдурив мене, лицарю! Ти навіть не дав мені помститися яка користь рубати безпорадного ченця? Колись ми клялися один одному, забудемо ворожнечу й заради своєї клятви я пришлю до тебе Білого Лицаря
Атабекове обличчя раптом зникає, натомість я бачу інше таке ж юне, незнайоме, але чомусь воно нагадує про щось давнє, забуте, здавалося, назавжди. Я вдивляюся але навколо немає нічого, крім сірого піску й темних обрисів, що зникають на обрії
АВЕНТЮРА ДРУГА ПРО ТЕ, КОГО МОЖНА ЗУСТРІТИ ДОРОГОЮ З ТУЛУЗИ ДО ПАМЄ
І
куряви. Щодо Пєрової запопадливості я не мав сумнівів, так само як і щодо того, що на тулузькому ринку можна купити вино найкращих виноградників Окситанії. Та звідки ж нормандцеві знати, яке вино гарне, а яке ні? Уявляю, що вони там пють біля Руана! Тутешнім торговцям тільки-но дай відчути слабину миттю обдурять, хай ти хоч сам архієпископ.
Ми із братом Ансельмом розмістилися неподалік від ринку, де місцеві селяни вивантажували підводи й, присівши на якісь мармурові уламки, що вже встигли врости в землю, з нетерпінням очікували Пєра. Певна річ, можна було завітати до найближчого шинку, але відлякували бруд і запах цибулі, що переслідували нас від самісінької Луари. Без цибулі в Окситанії не готують, по-моєму, навіть знаменитого медового напою. Іноді до запаху цибулі додається аромат часнику і тоді повітря Окситанії стає воістину цілющим.
Ет! нарешті не витримав я. Треба було самому йти!
Даруйте, отче Гільйоме, відгукнувся Ансельм найбезневиннішим голосом. Брат Петро чудово знається на цибулі
Я мало не вдавився, оскільки на цибулю вже дивитися не міг, а вдихати її аромат тим паче.
Якщо він принесе цибулю, брате Ансельме, і якщо вино виявиться паскудним, я накладу на вас покуту сім цибулин на день упереміш із читанням «Світильника».
А мені ж бо за що? безневинно кліпнув хлопець, і я подумки збільшив число цибулин до дюжини.
Пєр зявився вчасно, тому що я вже збирався почати екзекуцію над Ансельмом, змусивши його читати вголос черговий розділ з Гонорія Августодунського. На цю напутню книгу італієць уже не міг дивитися без дрожу. Звісно, «Світильник» у великих дозах нестерпний, але я твердо знав, що братові Ансельму слід навчитися впокорювати гординю, а братові Петру підтягти латину. Для кожної мети книга цілком годилася.
Брат Петро задоволено посміхався, а я не без здригання чекав, що він викладе на стару ряднину, яка заміняла нам скатертину. Смажена риба, сир, хліб, здається свіжий, зелене листя салату Цибулі, хвала Святому Бенедиктові, немає. І от, нарешті, глечик. Я зітхнув:
Брате Петре, чи скуштували ви вино, перш ніж купити?
Так, отче Гільйоме.
Прозвучало не надто впевнено. Я знов не зміг стримати зітхання:
І як вам воно?
Лише абат з пріором, двоє, пють винце і непогане, сумно обізвався нормандець, але інше, але поганеньке сумно смокче братія
Як?!
Успіхи в латині були очевидні. І раніше Пєр любив усілякі приповідки, але тепер відмочував їх не нормандською говіркою, а мовою Вергілія.
І язику, і шлунку благо, де твоя вилита волога
Не витримавши, я схопив глечика й обережно нюхнув. Потім скуштував. Потім ще раз скуштував
А мені можна, отче Гільйоме?
Ансельм, імовірно вже відчувши щось, нетерпляче підсів ближче.
Так сказати було нічого. Нормандець не переставав дивувати. Та якщо латину й латинські приповідки ще можна віднести на рахунок брата Ансельма, то таке вино
Землячку зустрів, Пєрове ручисько вже тяглося до риби. Вона тут усе знає. Неї батечко
Її батько, механічно виправив я, й отут до мене, нарешті, дійшло:
І наскільки юна ця ваша землячка, брате Петре?
Нормандець відсмикнув руку й закляк, збагнувши, що бовкнув зайве:
Вона Дівиця Юниця ця З батьком Вона вино показати Її батько торгувати худобу
Паствою прудкою правила дівичка, та покірно йшли за нею цапик і теличка, напівголосно прокоментував Ансельм. У пастушки, мов вогонь, на лиці румянець Тут назустріч їй школяр