Ой глянь, Оксано, крізь калач
Карими очима, та й заплач
(с. Тимківка Олександрійського пов.)[42].
Деякі дослідники вважають, що саме від слова «дивитися» й походить назва «дивень», «дивин»[43].
На північній території України лежень, калач мав назву «верч». Випікали його з плетеного тіста, рідко прикрашали зверху.
Однією з форм обрядового весільного хліба було так зване «барило», поширене на Правобережному Подніпровї, а подекуди й на Лівобережній Україні (с. Вільхувата Кобеляцького пов.)[44]. Барило (як і борону) випікали для батька або для хрещених батьків, в останньому випадку воно було необхідним елементом обряду «даровизни». Барило мало такий вигляд: овальний шматок тіста зверху перекладали смужками, гладенькими й різаними гребінкою через одну, потім підперізували.
Утилітарне значення багатьох обрядових елементів і атрибутів згодом стиралося, а часом і зовсім переосмислювалося. Ослаблення господарчої і посилення символічної функції хліба в обряді можна прослідкувати на такому прикладі. Для рідних і близьких в ряді районів виготовляли обрядовий хліб спеціального призначення. На Правобережному Подніпровї у молодого випікали для матері молодої хлібні «гребінь», «праник», «чоботи». Дарували їх «на хазяйство», «щоб прядиво не переводилось», «щоб збивала полотно». В українському традиційному весіллі існував звичай обдаровування зятем тещі парою чобіт «за дочку». В Катеринославському, Верхньодніпровському, Єлисаветградському повітах цей звичай трансформувався у дарування «чобіт» з тіста, тобто весільного печива, що виготовлялося в хаті у молодого. У Черкаському, Канівському повітах молодий дарував тещі шишку під назвою «чоботи». Коли мати одержувала цю шишку, весіляни співали:
Оце тобі чоботи,
Що зять дав,
А за ції чоботи
Дочку взяв
(с. Межиріч Канівського р-ну Черкаської обл.)[45].
Таке трансформування обряду «чобіт» свідчить про перехід його утилітарної функції в символічну єднання двох родин.
Для тестя зять привозив «борону» з тіста, рідко «розпашник» (Олександрійський пов.). Борона була імітацією відомого землеробського знаряддя, зубцями догори. Закінчувалася вона «байлом», або «посмиком», за який батько повинен її волочити. Тут чітко виступають пережитки старих землеробських магічних дій, які повинні були принести в хазяйство хлібороба бажаний урожай. Траплялося, що випікали борону з волами і навіть з погоничем[46].
Для рідного або посаженого батька, часом для діда, на Правобережжі випікали так званий «курінь», або «корінь». Робили його по-різному: шматок тіста накривали тонким коржем, який підпирали деревяною трісочкою; корж іноді пекли на половинці цукрового буряка, який після випічки виймали, зїдали, а круглий курінь віддавали за призначенням; у курінь («корінь») закладали пляшку і запікали на невеликому жару.
У весільному дійстві виготовлення короваю та інших весільних печив займало значно більше часу й зусиль, ніж процес поділу та споживання їх. Коровай ділили під кінець весільного обіду (у молодої найчастіше перед відвезенням її до молодого, у нього ж на другий день весілля). Виконував цей почесний обовязок старший дружка або староста. «Старшу» (центральну) шишку віддавали молодим. Наступні шматки одержували батьки, рідні, весільний почет; підошву короваю, в яку часто запікали монети, вручали музикам, а рештки роздавали «запорожцям» (дітям та підліткам,
які спостерігали за весільною «виставою», стоячи за порогом). Найчастіше розподіл короваю обєднувався з обдаровуванням молодих. Одержавши шматок, гість клав на тарілку гроші, полотно або обіцяв телицю, вівцю, порося, птицю. Нерідко такі обіцянки записували дружки вуглиною на комині «для памяті», щоб назавтра гість не відмовився від своїх слів. Процедура ця завжди супроводжувалась гумористичними приспівками, приказками, веселощами. Саме в обряді розподілу-дарування відчувається певне зміщення символічної функції короваю в економічну. Варте уваги те, що на Правобережному Поліссі, де обдаровування нерідко не повязане з розподілом короваю, останній дещо втрачає своє значення головного весільного атрибуту, а в окремих селах і зовсім зникає.
На початку XX ст. залишався ще ряд магічних уявлень, тісно повязаних з більш пізнішими обрядовими елементами. С. О. Токарев з цього приводу писав: «Магічні обряди у більшості випадків є найдревнішою формою релігійних дій, на яку лише пізніше нашаровувалися більш складні релігійні уявлення. Корінням же своїм магічні обряди сягають в глибоку давнину, багато ж з них виходять із раціональних дій, повязаних із стихійним трудовим досвідом народу»[47]. Для початку XX ст. характерним було поступове спрощення обрядово-ритуальної символіки. Багато деталей весільної композиції залишалися в минулому, особливо ті, що спиралися на магічні пережитки. Але обряди, повязані з весільним хлібом, були у великій пошані. Коровай продовжує символізувати єдність подружжя, продовження роду, добробут.
На весілля випікали ще печива, які безпосередньо не використовувались у весільних ритуалах. На Катери-нославщині і в українських селах Курської губернії смажили у свинячому смальці або олії «горішки» з маленьких шматочків прісного тіста, вимішаного на сироватці або кисляку. На Полтавщині, Харківщині, частково Чернігівщині використовували кисле тісто для горішків, які пекли у печі. Готові вироби іноді посипали цукром. Форми їх були різні залежно від локального району: кулькоподібні, довгасті з розрізом з одного боку тощо. Є відомості, що подібні горішки робили на весілля не лише на Україні, а й у Нерехтянському повіті Костромської губернії[48]. Щоправда, вони були приналежністю не лише весільного столу, а й різдвяного, масниць, зелених свят, а також у день, коли в хаті була свіжина. Очевидно, випікання цього виду печива повязане певною мірою з залишками стародавніх вірувань, в яких горіх символізував плодороддя, майбутній врожай (вживання горіхів на новорічні свята з примовкою, «щоб пшениця гарно родила»)[49], добробут і багатодітність (обсипання молодих житнім зерном і горіхами в Молдавії, на Слобожанщині тощо)[50].