Якщо говорити про центральноєвропейську літературу, то можна сказати, що Антонич був представником цієї регіональної групи? Чи він поза регіональним поділом?
А: Не можна, на мій погляд, жити в цій частині світу, бути тут письменником і не належати до цієї категорії. Тобто ти можеш писати про яку завгодно Океанію, Полярію, як він писав
Але пункт візи буде звідси?
А: Він буде хоча б від того, що це інша естетика саме такий різновид сюрреалізму чи його власного, Антонича, імажинізму, якого більше ніде не зустрінеш. І це сформульовано, варто додати, однією з мов цієї території. Це не писалося французькою чи шведською.
Сашко, а що ти думаєш про оцей москвоцентричний погляд на літературу, який транслюється у нас ще з радянського часу і до сих пір? Тобто він може виглядати києвоцентричним, але в тлі києвоцентричності закладається, що Київ є вторинним стосовно Москви, що все йде звідти. Отож, питаю, чи не варто міняти цю точку зору, вводити в українську літературу біполярність, вводити контекст центральноєвропейської української літератури?
Б: Радянський погляд був який? Такий, як сформулював антирадянський Орвелл: в єдиній родині республік-сестер усі літератури були рівні, але російська рівніша. Бо вона вже належала до великих світових літератур. Тільки не перепитуй мене, що таке велика література
А: Найбільша це та, яка китайською.
Б: Ага, у них 500 тисяч це пробний наклад, щоб зорієнтуватися, піде книжка чи не піде. Менше з тим. Росія справді дала кількох письменників, яких читають у цілому світі. Не Пушкіна, який «російське все», бо для решти світу Пушкін нічого не значить. Але Толстой, Достоєвський, Чехов це загальновизнані імена. З наших, як не крути, нікого так не знають у світі, як їх.
І все? Чи є ще якісь імена російської літератури, що звучать у світі?
А: Ну, я скажу так. «Тургенєв» ти почуєш частіше, ніж «Лєсков». Лєрмонтов це дуже екзотично
Б: Гоголь.
А: Гоголь так! Тобто його взагалі можна в четвірку. До Толстого, Достоєвського й Чехова.
Пастернак, Мандельштам?
А: А це дещо інше. Але добре, тоді говорімо вже про XX сторіччя.
Б: Про Бродського. Але краще не говорімо. Оскільки, за відомою формулою, поезія це те, що втрачається під час перекладу, то по-справжньому зрозуміти й оцінити поетів можуть тільки ті, хто читає їх в оригіналі. А враховуючи, що поетів узагалі не сильно читають Твоє питання мене знову до автобіографії відсилає. Студентом я перечитав майже всю російську класику. До речі, згадав ще одного улюбленого стиліста: Андрєй Платонов. І цікаво, що в ті часи я не лише читав, а ще й бував багато де в Росії. Москва і Ленінград це зрозуміло. Але я бував, наприклад, в Якутську і Магадані. Або в Рязані і селі Константіново «приятственные места». І дивіться, як символічно склалося: востаннє я був у Росії в листопаді 1991 року, прямо напередодні грудневого Референдуму. І все, відтоді дотепер ані разу, і вже очевидно, що ніколи більше там не побуваю. А 1992 рік це вступ до аспірантури і потім викладання студентам зарубіжної літератури всілякої потроху: французької, німецької, англійської, американської. Але 90-ті роки це також початок знайомства з Андруховичем, Прохаськом, Іздриком
А: Та іншою сучукрлітрою.
Б: З усіма її півлітрами. І паралельно з раніше забороненою літературою, про яку в шкільні роки навіть почути було неможливо, не кажучи щоб її читати: від Хвильового й Підмогильного до Стуса А вже в 2000-ні я фізично почав їздити на Захід. Першою, звичайно, була Польща, і далі тільки на Захід, аж до Каліфорнії. Таке відбулося розвертання. І звертання уваги на центральноєвропейську літературу, передусім на польську, але й на інші.
А: Ну і знання польської дало оцей горизонт, тому що в них багато перекладено з тієї ж, умовно кажучи, центрально-східноєвропейської групи.
Б: Так, чехів чи угорців я теж не раз читав польською.
А: Я б не знав творчості Естергазі, наприклад, якби його не було в перекладі польською мовою.
Б: Нафто-газово кажучи, я для себе здійснив диверсифікацію джерел. Для нинішніх молодих просунутих читачів це не проблема, вони відразу диверсифіковані. Але ми, «рождьонниє в есесесер», мусили над цим свідомо попрацювати. І Україна загалом теж мусить над цим попрацювати, над цією диверсифікацією культурних потоків. І якраз тоді можна буде спокійно читати російську літературу. Не страшно, коли, припустимо, 10 % культурного продукту, який споживає українець, іде з Росії. Страшно коли 100 %. Бо в регіони, повністю покриті російською книжкою, пресою і телебаченням, рано чи пізно приходять ще й російські танки. І по-своєму мають рацію: це ж їхній культурний ареал.
В мене склалось вражіння, що російською літературою на Заході в основному захоплюються «ліваки». Є таке?
А: Почнемо з того, що це неправильне спостереження. Тобто «праваки» так само захоплюються, як і «ліваки».
Б: Їх ще спробуй розрізнити в сьогоднішній Європі крайніх «ліваків» і крайніх «праваків». Хто для нас гірший: пропутінські бляді чи путінські пробляді?
А: Не перевіряв, але знаю, чув, що найулюбленішим автором Ґеббельса був Достоєвський. Аж ніби його портрет висів у Ґеббельса в кабінеті. Я розказав це в якійсь задушевній розмові з письменником-німцем, який виливав мені вже котрусь годину душу, як він закоханий у російську літературу, а передусім у Достоєвського. І тут я приберіг цей хук і виклав йому. Випивши на той час уже чимало шнапсу, він розплакався, як те