А: Замість Гончара.
Б: Власне, замість прапороносіння. А ще одна річ що вони ж не лише про війну писали. А й, наприклад, про Париж. І читач у своєму безпросвітному есересері міг довідатися про якісь недоступні йому реалії, про зовсім інакше життя, про якийсь кальвадос
І уявити собі це все
А: Пригадую такий діалог в одній гуморесці Юрія Івакіна. Був такий гуморист і літературознавець. Так от, він описав таку собі чергу, де синяки стоять, аби здати склотару. Й раптом один синяк до другого: «А ти зауважив, що в романах Гемінґвея коктейлі переважно зі сухим мартіні?».
А наскільки оці два культових в нас письменники були культовими й на Заході?
А: Ремарк це спалах популярності, неймовірно яскравий спалах, але це 20-30-ті роки. На той час Ремарк суперзірка. І цього йому дуже бракувало під кінець його життя, бо він сів на голку великого успіху ще тоді і, відповідно, під кінець життя вважав себе зруйнованою людиною, всіма покинутою А от щодо Гема, то в нього це довше тривало
Б: З цього погляду у нього все було добре до самої смерті: світова слава, Нобелівська премія. Погано було із самим собою. Затяжна криза, психічні розлади і самогубство.
А: А Ремарк із самого початку фактично увійшов у ситуацію конфлікту з німецькою літературною критикою. Вони, критики, хоч і визнавали його талант, але означили цей талант як «тривіальний». Адже за
Ремарком потяглися наслідувачі, такі собі ремаркіанці. Вони почали писати начебто про те саме, орієнтуючись на його успіх. І вийшло щось таке, що літературна критика назвала тривіальною літературою, й це в них утвердилось як термін. І от, лідером такої літератури вони завжди називали Ремарка. Ну і тролили його цим відповідно. А в нього здавали нерви.
Б: Так, він дуже переживав з цього приводу, огризався, пояснював, що коли життя хапає людину за горлянку, то їй уже не до снобізму. Але його перший великий успіх породив епігонів, яким здавалося, що це дуже просто писати в такому стилі.
А: «Я ж теж так напишу, я ж теж там був!». Якось так.
Б: І не забути додати дрібку розпачливого чорного гумору, це обовязковий такий у Ремарка компонент.
А: Цинізм.
Б: Цинізм, але словесний, не поведінковий. І він мені у нього подобається. Але художньо Гемінґвей, звичайно, складніший, і в принципі все склалося, як і мало бути, їхні обидві репутації заслужені.
А: Той-таки гемінґвеївський бекґраунд, він же має безпосередні витоки все-таки з модерну й аванґарду, так? Ми не можемо не згадати при цьому Ґертруду Стайн. Або й самого Джойса
Він тобі чимось подібний на Пікассо?
А: Та навіть те, що він у Парижі вічно сидів серед усіх тих геніїв паризького аванґарду зі своїм блокнотиком!
А як на фоні Ремарка бачиться наш Осип Турянський? Він у цій темі війни, певно, найсильніший у нашій літературі.
А: Я думаю, так і є. Взагалі, «Поза межами болю» це унікальний для нашої літератури твір. Але я досить давно його не перечитував. І в мене таке надзвичайно розмите враження. Як про дещо нерозписану річ. Таку дещо зібгану. Тобто я знаю, що ця проза імпресіоністична, але десь той імпресіонізм розчаровує, бо якщо це має бути наш головний і базовий твір про Першу світову війну, то він недостатній.
Б: Абсолютно маєш рацію. Це радше такий «причинок» до теми війни. Самої війни там нема, є група людей, які сидять в албанських горах і вмирають від голоду й холоду. А Турянський їх засипає лавиною поетичних образів і галюцинацій. Ця його повість-поема цікава для спеціаліста і важлива для історії української літератури, але це не товар на експорт. Швидше, на Заході могли б піти якісь наші твори про так звану громадянську війну, є трохи добрих.
А: Хвильовий?
Б: Або оповідання Косинки.
А: Я думаю, що й «Чотири шаблі» Яновського. Їх варто, мабуть, знову перечитати.
Але Турянський так і лишився невідомим в європейській літературі.
А: Абсолютно ні!
Б: А в Україні?
В Україні хоча б є в шкільній програмі.
А: Ну то слава Богу. Пригадую, коли була сота річниця початку Першої війни у 2014 році, то однією з дискусійних тем, до якої мене запросили на книжковому ярмарку в Ляйпциґу, була, власне, «Перша світова війна і література Європи». А в нас тоді якраз почалося щось ніби репліка на Першу світову: вже Крим відчімхали і вже якісь початки війни на Сході. Але то інша тема. Готуючись до дискусії, я замислився, що ж я можу, крім фольклору українського галицького війська, що я можу ще згадати з українського. І, зрозуміло, згадав Турянського. Що це видатний твір, який навіть у межах своєї країни майже невідомий. При цьому став шукати підтвердження в неті. Й на свій великий подив бачу, що «Поза межами болю» є в усіх шкільних програмах, отак! А те, що закордоном ця річ усе-таки ще не знана, то це правда. Хоч є якісь переклади. Наприклад, німецькою. Але як текст воно ніде поза Україною не функціонує, абсолютно.
Б: А наскільки відомий у світі найліпший, на мій смак, український прозаїк усіх часів Стефаник?
Стефаника важко перекласти.
А: Дуже важко. Якщо взагалі можливо.
В сприйнятті його текстів мова, неперекладальна навіть на українську літературну, відіграє вирішальну роль.