День другий [11 серпня 2017]
А: Багато не згадаю, але щось таки згадаю
Наприклад?
А: Згадаю, але не скажу!
Б: Правильно, нема чого. Ще хтось підслухає і вкраде.
А: Ну дивися, є в мене така особлива річ, один такий роман. І Сашко тут зі мною солідарний, він теж цю книжку дуже цінує. «Look Homeward, Angel» Томаса Вулфа. Це його назва в оригіналі, звісно, бо це американський роман.
Хочеш сказати, ти перший раз це читав в оригіналі?
А: Я читав це російською і тільки російською. Я той роман читав і перечитував. Й до сьогодні завжди, коли мене журналісти запитують про якісь головні для мене книжки, то називаю цього енджела. Бо журналісти люблять щось одне, безальтернативне, як-от улюблений колір або улюблений напій. Так само улюблена книжка, «книга всього життя». І я називаю той роман Вулфа. Воно так насправді не є, це не «книга мого життя», але вже як маю на таке типове запитання відповісти, то
коли в цій ситуації скажеш «Кобзар», то їх сильно розчаруєш.
А: Біблія, можу сказати. Але з Вулфом принаймні десь близький до чесної відповіді в тому сенсі, що коли вперше прочитав, мені було 16, і я так само захоплений цим романом до сьогодні, тобто вже протягом 40-ка років. Мені завжди хочеться ту книжку десь там розгорнути на довільному місці і заглибитися в її світ. Отже, я сказав, що в 16 років читав це вперше, і це була така випадкова знахідка в домашній бібліотеці одного мого родича. Навіть не в нашій домашній. І мене у той роман затягнуло. Щойно прочитав його перший раз, почав відразу ж знову спочатку. От ти кажеш: моменти Це був той момент, коли я вже свої вірші писав якісь і збирав їх у такому потаємному блокнотику. І в мене поступово складалося певне дискурсивне уявлення, що я хочу, якими мають бути мої вірші. Чого я хочу в літературі досягти, що в ній моє, а що ні
Це твій десятий клас?
А: Початок 10-го класу і каша в голові. Модерн! Аванґард! Усе, що експериментальне!
Небанальне.
А: Небанальне в кожному разі. Неримоване, нетрадиційне. Й от я писав якісь верлібри, якісь, зрозуміло, еротики, і якась така декадентщина в тому всьому. А той роман Вулфа є насправді одним із таких, на мій погляд, дуже показових, зразкових, з погляду того, що відбувалося на Заході в літературах у період між війнами Першою і Другою. Як поставав класичний роман XX сторіччя. Вулф, звичайно, перегукується з Фолкнером: епічним розмахом, надзвичайною реалістичністю, але водночас не занудною, бо він не побутописець чи хронікер, а в нього такі метафізичні відльоти. В нього страшенно багато шматків, подібних на Джойсові потоки свідомості. Багато ліризму, часом дуже неочікуваного. Так завдяки йому в мене склалося відчуття й розуміння того, яким має бути прекрасний роман.
Такий собі синтез реалістичної ґрунтовності й точності з бурхливо-екстатичною лірикою. Вулф дуже хаотично писав свої романи, але в нього був геніальний редактор, який начебто ті тексти впорядковував і так рятував. Бо інакше це було б якесь таке зовсім нечитабельне місиво. А той редактор на дві третини то все скорочував, викреслював, але все одно залишалася Вулфова суть. Також геніальна.
На той свій десятий клас ти вже читав Гемінґвея?
А: Ти знаєш, ні. Тобто, звичайно, якби трапився мені до рук перший-ліпший його роман, я б його читав. Але випадок розпорядився так, що в тій книжковій шафі мені трапився не він, а Томас Вулф. От і все.
Б: Цікава річ. На старті своєї наукової діяльності, від якого виявилося дуже близько до фінішу, я написав статтю про твої «Рекреації», вона вийшла в журналі «Вікно в світ», академік Затонський там був головним редактором. Але оскільки це був журнал, присвячений зарубіжним літературам, а моя спеціалізація порівняльне літературознавство, то я зробив таку компаративістичну статтю, зіставив «Рекреації» з «Фієстою» Гемінґвея. А це ж стилістично найпротилежніші з можливих письменники Вулф і Гемінґвей. Потоки Вулфа і
А: Телеграфний стиль.
Б: Так. Лаконічна, продумана, прорахована проза Гемінґвея.
А: Дуже заощадлива. А Вулфова дуже марнотратна.
Б: І на цьому тлі виник конфлікт уже між Гемінґвеєм і Фолкнером. Фолкнер дуже любив Вулфа і визнавав його, може, за єдиного письменника, ще ліпшого за себе. Велич літератури він повязував з письменницькими поразками. А поразка неминуча, якщо ми ставимо собі завдання, яких не можемо виконати. І Вулф, на думку Фолкнера, поставив найскладніше завдання і зазнав найблискучішої поразки в історії американської літератури. А Гемінґвей так вважав Фолкнер у цьому сенсі був боягузом, бо завжди брався лиш за те, що міг зробити, і знав, як це зробити. І Гемінґвей, весь такий мачо, як це почув, шарнув пару дайкірі і каже: «Я боягуз? А йди сюди!». Але цікаво, що найбільший на тебе вплив
А: Справив його антипод.
Б: Так, Вулф. Хоча «Рекреації» все одно подібні трохи до «Фієсти». Не стилістично, а через атмосферу карнавалу.
А: Ну так, я скажу, що на час, коли писав «Рекреації», то ясно, що я «Фієсту» вже мав у своєму багажі із дуже банальної причини: вона потрапила до програми, коли ми в інституті складали іспит із зарубіжної літератури XX століття.