Теонімія
Варуна, Посейдон і Дажбожі внуки
русичіВідразу видно, що тут ідеться про руських воїнів, про княжу дружину. Дослідники по-різному пояснюють слово русич . Проте найпоширеніше трактування зводиться до того, що це слово епонім, тобто племінна назва, утворена від імені легендарного предка Роса або ж Руса. Бо закінчення ич найчастіше мають племена й роди, утворені від епонімів. Мовляв, у ХІІ ст., коли створювалося «Слово», подібні племінні назви сприймалися як родові імена: вони вживалися на означення нащадків сім'ї, роду чи племені, що сходили до одного предка. Бо ніщо не заважало авторові «Слова» розглядати русів як нащадків легендарного Руса, відомого вже на початку Х ст. Дослідник О.Соловйов, зокрема, каже: «русичі, очевидно, сини Руса В Х столітті руси вважалися нащадками якогось Роса чи Руса, за одностайним свідченням арабського та візантійського авторів. Воїни ХІІ ст. могли бути названі русичами за ім'ям цього легендарного предка»(СС, 63).
Таке пояснення має право на існування, оскільки традиція пояснювати ту чи іншу племінну назву від легендарного предка властива не лише слов'янським народам, а й стародавнім індійцям. Ще в «Рігведі» найдавнішій пам'ятці індійської культури, а пізніше й у «Махабгараті» п'ять так званих «ведійських племен» завдячують своїми назвами іменам легендарних предків Яду, Турвашу, Ану, Друх'ю та ІІуру. Принагідно зазначимо, що індійські сувіри, плем'я, яке в давнину мешкало на півдні України і має надзвичайно багато спільного зі слов'янськими сіверами, також має свого легендарного предка царя Сувіра.
Та чи не найзагадковішим щодо русичів є те, що і їх, і князів автор «Слова» називає Дажбожими внуками. А оскільки русичі це воїни, то виходить, що саме воїни Дажбожі внуки. З чого можна припустити, що Дажбог суто воїнське божество.
Але чому автор «Слова» називає руських воїнів Дажбожими внуками? І чому русичі не сини, а внуки Дажбога? А коли так, то хто ж тоді доводиться синами Дажбогові?
Уже цитований О.Соловйов пояснює останнє запитання так: оскільки русичі сини Руса, та вони і є Дажбожими внуками. Тобто якщо русичі Дажбожі внуки, то сином Дажбога мусить бути легендарний Рус, який і дав назву русичам своїм нащадкам, синам.
Усе знов упирається в легендарного Руса. А чи немає іншого способу пролити світло на русичів і Дажбога? Чи немає якихось додаткових фактів з інших джерел про те, що вони мали свого, власного бога?
Зясувалося, такі факти є. Насамперед у Геродота (V ст. до н.е.), у четвертій книзі його «Історії». Він повідомляє, що наймогутніші й найчисленніші із скіфів, «царські скіфи» (і лише вони) поклонялися ще Тагимасадові. Означення «наймогутніші», безперечно, свідчить про те, що йдеться саме про воїнський стан, а «царські» й підтверджує це. Бо якщо виходити з індійських уявлень, та царі мусили походити саме з воїнського стану, так званих кшатріїв . А коли так, то і Тагимасада, і слов'янського Дажбога слід сприймати за воїнське божество. Щоправда, сам Геродот про Тагимасада і його функції жодних даних не подає. Тільки зазначає і це надзвичайно важливо, що скіфський Тагимасад відповідає грецькому Посейдонові (Геродот, 193).
Але ж Посейдон, як відомо, морське божество, і ніякого очевидного стосунку до воїнів нібито не має. Виходить, треба знову шукати нові, промовистіші факти.
Такі факти виявлені, як не дивно, на далекій ІІІрі Ланці. А коли точніше, то в хроніці ХІІІ ст. «Історія Сігірі», яка ввібрала значно раніші подіі, описані в індійських та цейлонських рукописах.
У цій хроніці мовиться, що в саків середньоазіатських скіфів ватажок, правитель племені вважається втіленням бога Варуни, що саме ім'я Варуна з часом прибрало в них значення «правитель», «цар», що через це і самих саків стали вважати нащадками Варуни (Paranavitana, 136).
З цього повідомлення напрошується кілька цікавих висновків. Якщо саки справдi поклонялися Варуні, то йому мусили поклонятися і їхні європейські родичі причорноморські скіфи. Адже багато хто з античних авторів і сучасних учених не розрізняє саків і скiфів, вважаючи, що це один і той самий народ, який жив колись від Індії до Надчорномор'я. Саки й скіфи
мають надзвичайно багато спільного у віруваннях, звичаях, міфології (Раевский, 216).
І друге. Якщо в середньоазіатських саків Варуна вважається втіленням земного царя, правителя, то таким же втіленням для причорноморських скіфів слід вважати Тагимасада. Адже Варуна, Тагимасад і Посейдон функціонально тотожні. Геродот ототожнив Тагимасада з Посейдоном, а Варуна теж морське божество, як і Посейдон. Таким чином, виходить, що Геродот не довільно порівняв Тагимасада з Посейдоном, а виходив із якоїсь давнішої традиції.
Так чи інакше, а дані ці знаходять підтвердження в зовсім інших, не залежних від грецьких, джерелах. На них можна цілком покладатися.
Тож коли ми хочемо знати про функції скіфського Тагимасада і слов'янського Дажбога, яких у даному разі об'єднує зв'язок із «царськими скіфами» й русичами, то їх ми мусимо шукати у функціях Варуни й Посейдона. Про них ми маємо розлогі відомості. Очевидно, для Тагимасада і Дажбога підходитимуть насамперед функціі, спільні Варуні й Посейдону.