Таким чином, зі сказаного напрошується ряд важливих і показових висновків:
- індійський матеріал засвідчує етимологічну тотожність етноніма дандарії , засвідченого в Україні, й етноніма дандадгари // данддарії , засвідченого в «Махабгараті»; це плем'я, судячи з усього, належало до воїнського стану, так званих кшатріїв, провідного в тогочасному суспільстві, функціонально тотожного «царським» скіфам і літописним русичам;
зв'язок індійських дандадгаріїв із землеробським божеством Балвіром-Білобогом та воїнським і пастушницьким божеством Крішною-Чорнобогом підтверджується таким самим зв'язком українських дандаріїв з цими божествами, рясно відбитими на українському терені й нині;
участь індійських дандаріїв у подіях, описаних у «Махабгараті» на боці кауравів, сама назва яких може пов'язуватися з кравенцями-українцями «Велесової книги», дозволяє припустити, що предки сучасних українців брали участь у цих подіях, а саме ці події, принаймні деякі, цілком могли мати місце на території Давньої України;
семантична тотожність імен Данда і Кий , назв Дандака і Київ дають підставу стверджувати закономірність існування імені Кий та похідної від нього назви Київ , які, в свою чергу, пов'язуються з важливим соціальним терміном кий «жезл», «скипетр», невіддільного від поняття про владу й владарювання; винятково важливе те, що назва Дандака, засвідчена у «Рамаяні» та «Махабгараті», зафіксована і в Україні, саме там, де античні автори засвідчують загадкових таврів, тобто в Криму;
- індійські дані підтверджують князівський статус самого Кия, а також обґрунтовують назву Київ , столицю і центр державного утворення, а спершу, певно, племінного центру; окрім усіх інших чинників, які висунули Київ до найголовніших і найважливіших східнослов'янських міст, зробили його столицею Київської Русі, обумовили його виняткове суспільне й політичне значення, не останню роль, слід гадати, відіграв і той важливий первісний зміст, що його ніс у собі соціальний термін кий , нерозривно пов'язаний із силою, могутністю, владою.
Таври й русь: шлях до розгадки
РусьЦе, по-перше, «Велесова книга» писемна пам'ятка ІХ ст., порівняно недавно введена в Україні в широкий науковий обіг.
По-друге, це візантійські джерела, іноді досить пізні, вони більш-менш залучалися, але факти їх тлумачилися довільно й поверхово,
тож і робилися недостатні, а то й хибні висновки.
І, по-третє, це індійські та іранські джерела й факти, які вкрай рідко й ніби неохоче залучалися й залучаються до висвітлення цього питання чи то через брак індологів та іраністів, чи просто з побоювання бути підданим ущи пливим кпинам, як це часом трапляється і сьогодні: мовляв, де Індія та Іран, а де Україна, і який між ними може бути зв'язок. А тим часом в Україні з найдавніших часів жили численні племена, засвідчені античними авторами, насамперед Геродотом. Лише в Тавриці, сучасному Криму, римський історик І ст. Пліній Старший фіксує понад три десятки племен, з яких 23 жили у внутрішніх районах Кримського півострова. Щодо Геродота, то він не лише подав відомі йому етноси Північного Причорномор'я, а й до певної міри прокоментував їх у відповідному історико-етнографічному контексті. В Україні засвідчуються й індоіранські, арійські племена, вони не всі пішли з України, частина їх лишилася і взяла участь в етногенезі українського народу, слідів перебування їх в Україні і досі багато на різних рівнях. До всього, індійці та іранці мають «Рігведу» й «Авесту», «Махабгарату», «Шахнаме» й «Рамаяну», де писемно збереглося багато такого, що в інших індоєвропейських народів загубилося або фрагментарно збереглося лише у фольклорі.
Одним із таких джерел, яке можна назвати новим, є «Велесова книга». Саме в ній є надзвичайно важлива для нашої розмови констатація на дощечці 7є: «Ми коровичі: скіфи, анти, руси, боруси, сурожці» (ВК, 160). Як бачимо, до «коровичів» автор «Велесової книги» відносить і русів, які безпосередньо стосуються назви Русь , а також етнонімів русичі, русини .
Наведена цитата сприймається двояко:
1) що означені племена поклонялися корові, і вона була для них священною твариною, або що ці племена вели свій родовід від Священної корови;
2) що кожне згадане плем'я містить у своїй назві компонент із значенням «корова», через що вони усі й «коровичі». Тобто в такому разі виходить, що кожна племінна назва, серед них і руси , сама перекладається як «коровичі» або містить компонент із значенням «корова».
Тут слід внести одне суттєве уточнення: термін коровичі може означати й «бичичі», оскільки, як засвідчують факти, в давні часи на означення i корови, і бика вживалося одне й те саме слово. Наприклад, це можна сказати про санскритське го : воно має значення і «корова», «бик»(СРС, 196). На слов'янськиому грунті показовою є польська мова, зокрема її північні говірки, де слово kary також означає і «корова» і «бик»(ПЯ, 240241). Польський факт тим вагоміший, що він спорднений із терміном коровичі , вжитим у «Велесовій книзі».
Слова «Велесової книги» про русів-коровичів // бичичів підтверджують візантійські джерела. Украй цінними тут є слова Іоана Цеца, автора ХІІ ст. Він мовить, що етнонім руси синонімічний, тобто значеннєво тотожний етнонімові таври (Бибиков, 6168). «Житіє Георгія Амастридського», що, як і «Велесова книга», відноситься до ІХ ст., уявляє русь як прямих нащадків таврів, що жили в Криму. Візантійські джерела взагалі найчастіше називають русів таврами або тавроскіфами. Великий київський князь Святослав означається Львом Дияконом, свідком русько-візантійської війни 970971 рр., ватажком тавроскіфів.