Ви впевнені, що це Беллінґ? запитав я.
МакКарті безтямно витріщився на мене.
То поліцейський знімок. Ми розповсюдили безліч із них газетним бюро і газетам, коли намагалися зловити його. Так... це Френк Беллінґ.
Це не той чоловік, із котрим я розмовляв... не той, який назвався Френком Беллінґом.
МакКарті надпив трохи чаю, а тоді почав набивати люльку. Судячи з виразу його очей, я починав йому не подобатися.
Тоді з ким же ви розмовляли?
Ви коли-небудь зустрічалися з Германом Джефферсоном?
Так... а що?
У вас є його фотографія?
Ні... він був громадянином Америки. Чому в мене мала би бути його фотографія?
А можете його описати?
Худий, із гострими рисами обличчя та рідкуватим волоссям кольору піску, швидко сказав МакКарті.
Схоже на чоловіка, з яким я розмовляв... на того, котрий назвався Френком Беллінґом.
Настала довга пауза, тоді МакКарті сказав упевненим голосом:
Джефферсон мертвий. Він загинув в автокатастрофі, а його тіло відправили літаком в Америку.
Джефферсон живий... у будь-якому разі, він був живий дві години тому, відрубав я. Той, кого я бачив, відповідає вашому описові.
Тіло в машині за розміром підходило Джефферсону, сказав МакКарті, наче намагаючись переконати самого себе. Воно настільки обгоріло, що упізнати його було неможливо, але дружина ідентифікувала тіло за перснем на пальці та портсигаром, який він завжди носив при собі. У нас не було і досі нема жодних причин вважати, що то був хтось інший, а не Джефферсон.
Якщо це був не Джефферсон, а я, дідько забирай, упевнений, що то був таки не він, то хто ж це був? запитав я.
А чому ви мене запитуєте? сказав МакКарті. Я й досі не маю причин вважати, що Джефферсон живий.
Високий худий чоловік із блідо-зеленими очима, рідким волоссям піщаного кольору і тонкими губами, описав я. На мить замислившись, продовжив: У нього викривлений мізинець на правій руці, схоже, що він колись був зламаний, а тоді погано зрісся.
Це Джефферсон, підтвердив Геміш. То були його перші слова після того, як я увійшов до кабінету. Пам'ятаю цей викривлений палець. То справді Джефферсон.
МакКарті подув на люльку.
Кого ж тоді поховали? запитав він стривожено. Чиє тіло відправили назад в Америку?
Припускаю, що це було тіло Френка Беллінґа, сказав я. З якоїсь причини Джефферсон намагався надурити мене, що він це Беллінґ.
Навіщо це йому?
Не знаю, торкнувшись ґулі на голові, я скривився. Якщо ви, головний інспекторе, не проти, то я піду спати. Почуваюся так, наче мене волочив за собою тигр.
Ви саме так і виглядаєте, відповів він. Та спершу опишіть нам Вонґа.
Мені він здається таким, як усі китайці. Присадкуватий, товстий, із золотими зубами.
Так-так, сказав МакКарті, стримуючи позіхання. Вони усі здаються нам схожими, точнісінько так, як ми здаємося схожими для них, він повернувся до Геміша: Візьми стільки людей, скільки тобі треба, і пройдіться через обгороджене місто. Спробуйте розшукати Джефферсона. Ви його не знайдете, та ми повинні спробувати, тоді повернувся до мене: Гаразд, Раяне, а ви йдіть спати. Можете залишити це нам.
Я відповів, що з радістю зроблю це, і вийшов із кабінету разом із Гемішем.
Шукати Джефферсона в обгородженому стіною місті це наче шукати людину-невидимку, процідив Геміш люто. Ніхто нічого не знає. Усі всіх прикривають.
Джефферсон може бути просто біля мене, а я цього навіть не знатиму.
Не падайте духом, байдуже сказав я. Матимете чим зайнятися.
Залишивши його лаятись, я взяв «паккард» і поїхав ним назад у готель «Ріпалс-бей». Я почувався старим, стомленим і виснаженим.
Я вийшов із ліфта на четвертому поверсі, де був мій номер. Коридорний китаєць, який повсякчас всміхався та кланявся, одягнутий у білий строєвий піджак та чорні штани, ще раз уклонився, подаючи мені ключ. Я подякував йому та пішов у свій номер. Відімкнувши двері, увійшов у вітальню. Більшість номерів у готелі мали вітальню. Спальня була за опущеною завісою, що розділяла ці дві кімнати. Я увімкнув світло й стягнув із себе піджак. Завдяки кондиціонерові тут панувала приємна прохолода.
Моєю єдиною думкою було прийняти холодний душ і піти спати, але цьому так і не судилося здійснитися. Коли я розсунув завісу й увійшов до спальні, то побачив, що біля мого ліжка світиться лампа.
На ліжку лежала жінка. Я упізнав Стеллу Енрайт. На ній була чорно-золота коктейльна сукня. Жінка скинула із себе туфлі, що тепер лежали біля ліжка.
Я був шокований, побачивши її тут. На мить подумав, що вона мертва, та потім побачив, що її груди піднімаються й опускаються, а отже, вона дихає. Я стояв, пильно дивлячись на неї, усвідомлюючи біль у моїй голові й бажаючи знати, що в дідька вона тут робить та як увійшла. А тоді пригадав коридорного, який так усміхався, і здогадався, що Стелла просто підкупила його, щоб увійти в мій номер.
Поки я дивився на неї, Стелла повільно розплющила очі й поглянула на мене, а тоді підняла голову й сіла, спустивши довгі ноги з ліжка.
Пробачте, сказала вона і всміхнулась. Я не хотіла заснути. Мені просто набридло чекати на вас.
Ви довго чекали? запитав я більше для того, аби сказати хоч щось. Сівши у м'яке крісло, я спостерігав, як її ноги ковзнули в туфлі. Стелла поправила волосся, а тоді встала і перейшла у вітальню.