Я дійшов до водоспаду, так нікого і не зустрівши, належно помилувався ним, а відтак вирішив повернутись. І саме тоді це й трапилося. Щось, що могло б бути велетенським шершнем, просвистіло повз моє обличчя. Слідом почувся віддалений звук пострілу з гвинтівки.
Діючи рефлекторно, як втовкмачив собі ще під час служби в піхоті, я розпластався на землі. Щойно я скотився з дороги, як пролунав ще один вистріл, здійнявши пил ярдів за два від мене.
Я саме перекочувався у густу траву збоку від стежки, коли в непорушному повітрі пролунав ще один постріл. Цього разу в мене ледь не влучили: куля просвистіла майже біля моєї голови.
Серце билося глухо, я пітнів, але продовжував рухатися. Котячись і міцно притискаючись до твердої землі, я врешті-решт добрався до великого каменя й швидко, мов у паніці, ковзнув за нього, а тоді розпластався і став чекати.
Нічого не трапилось, і я почав трохи заспокоюватися. Хоч би хто у мене стріляв, він був на пагорку. Стріляв, імовірно, зі зброї з оптичним прицілом. Судячи зі звуку пострілу з гвинтівки, чоловік був за добру чверть милі звідси.
Я проклинав себе за те, що не взяв пістолета. На мені були сорочка з коротким рукавом і слакси не надто відповідний одяг для носіння зброї. А стрілець знав, де я. Йому просто треба було зачекати, поки я покажуся. Надзвичайно обережно я підняв голову, щоб поглянути позад себе, аби спланувати маршрут утечі. Гвинтівка вистрелила, і куля ляснула недалеко від мого обличчя. Я знову розпластався на землі.
Їх було двоє! Останній раз стріляли просто позаду мене. Цей снайпер був ближче за іншого... аж надто близько, чорт забирай!
Вони мали зрозуміти з мого одягу, що я неозброєний. Тепер, коли вони знали, що упустили мене своїми відкритими пострілами, ніщо не могло зупинити їх спуститися вниз і переконатися, що цього разу вже не промахнуться.
Я поглянув на годинник. Було уже двадцять по п'ятій. Чи вирушить Стелла мені назустріч, коли я не з'явлюся на пірсі? Припустимо, вона натрапить на цих двох. Чи вб'ють вони і її, як намагались убити мене?
Я почав повільно повзти геть від каменя. Бойова підготовка й досі жила у моїй голові. Я ковзнув, наче змія, крізь високу траву, рухаючись униз. Після п'яти хвилин обережних маневрів опинився футів за сто від свого попереднього місця. А тоді дюйм за дюймом підняв голову, намагаючись угледіти, де я.
Свист кулі біля обличчя, а тоді клацання гвинтівки змусили мене притиснутися до землі. Або ці двоє були розумнішими, ніж я про них думав, або ж я виявився менш вправним як піхотинець. Повільно змінив позицію. І добре, що я це зробив, бо раптом ще один постріл розколов тишу, і куля поцілила в землю саме там, де я щойно лежав. Я сказав собі, що то був щасливий постріл. Хлопець вистрілив туди, де, як він уявляв, я лежав, але це було аж надто близько, щоб я міг заспокоїтися.
Я поповз далі вправо від себе, а тоді побачив, що висока трава закінчується.
Ще чотири фути попереду приведуть мене до неродючої кам'янистої землі, яка різко спускалася до схилу, можливо, схилу пагорка, що збігав у долину.
Я лежав, слухаючи і чекаючи. Не чув нічого. А не підіймаючи голови, не міг нічого й побачити.
Тоді вдався до індіанського трюка приклав вухо до землі й уважно став слухати. Спершу я нічого не відчував, а тоді почув його. На мою думку, він був ярдів за п'ятдесят справа повз до мене, схований у високій траві, і міг швидко наблизитися, якщо я нічого не зроблю.
Я спробував точніше зрозуміти, де нападник, та це було неможливо. Проте я принаймні знав, з якого боку він наближається. Зачекав ще хвилину, а тоді, почуваючись голим і наляканим, я піднявся з трави швидким рухом і стрибнув спершу праворуч, а тоді ліворуч, аби збити снайперів із цілі. Почувся далекий тріск пострілу з гвинтівки. Куля пролетіла зовсім близько. Я помітив рух у траві ярдів за шість од мене і вирушив у той бік.
Китаєць, одягнений у синю куртку й штани та у мішкуватій чорній кепці, піднявся з трави і всміхнувся до мене. Він був маленький, худенький і жилавий. Сонце виблискувало на ножі у нього в руках. Я не дав йому змоги напасти: кинувся на хлопця, правицею намацуючи руку з ножем, а лівою тягнучись до його горла.
Плечем я вдарив його в груди, і ми впали у високу траву, аж кістки хруснули. Я вхопив його за зап'ястя та горло. Він спробував запхнути пальці мені в очі, та я ударив його маківкою в обличчя. Почув, як він хрюкнув. У нього не було шансів: нападник був наполовину легшим і слабшим за мене. Я забрав у нього ніж, а тоді замкнув обидві руки навколо його горла. Хлопець звивався піді мною, але недовго. Я стискав його худорляве горло, аж поки не побачив, що у китайця закотилися очі, й не відчув, що він обм'як. Трохи задихаючись, я зліз із нього і знову розпластався, прагнучи лише дізнатися, чи другий снайпер уже спускається вниз.
Я зачекав кілька хвилин, поки китаєць не ворухнувся. Тоді обповз навколо нього і припідняв його, приставивши під плече лезо, але сам продовжував лежати притиснутим до землі. Кепка злетіла з голови хлопця під час боротьби. З того місця, де заховався снайпер, китаєць міг видатися мною, і саме так він і подумав або, можливо, йому було байдуже. Клацнула гвинтівка, і раптом обличчя мого суперника перетворилося на маску з крові. Це був хороший постріл. Я дав обм'яклому тілу впасти у траву, а тоді поповз задом, доки не опинився футів за п'ятнадцять од тіла.