Притишивши голос і сподіваючись, що Марді не почує, я проказав:
Мене це більше не цікавить. Геть звідси, швидко. Я мав вже задосить твого товариства, на все життя вистачить.
І тієї миті зі спальні вийшла Марді. Блонді поглянула не неї достоту, як та змія, що поглядає на свою різдвяну вечерю.
Отакої, тільки й промовила вона.
Як же ж я люблю жінок, які так говорять.
Марді зблідла. Її обличчя стало білим, але не як аркуш паперу, а радше блакитно-білим, неначе порцеляна. Вона притисла долоню до губ і відсахнулася подалі від Блонді.
Залиш мене на мить, різко мовив я. Вам двом нема потреби знайомитися.
Марді відвернулася та пішла до спальні.
Зачекай... сказала Блонді.
Однак Марді, не зупиняючись, увійшла до спальні та причинила за собою двері.
Блонді розвернулася до мене.
То он воно як? промовила незвана гостя, викрешуючи очима блискавки.
Облиш ці балачки, сказав я. Мені не хотілося нічого чути від цієї жінки. Забирайся звідси, Блонді, і то швидко.
Вона похитала головою.
Е, ні, ти так легко мене не позбудешся. Я маю про дещо з тобою поговорити.
Я пройшов повз неї та розчахнув двері навстіж, попереджаючи:
Якщо за дві секунди ти звідси не вийдеш, я випхаю тебе втришия.
Цієї миті зі своєї квартири вийшов тип, який жив навпроти. Він застиг на порозі, вибалушивши очі. Та на нього я не зважав. Я просто зачекав, поки Блонді вийде геть.
Вона повагалася, та зрозуміла, що зараз не час і не місце для того, аби зчиняти бучу. Тож Блонді неквапно пройшла повз мене і ступнула в коридор, просичавши:
Гаразд, падлюко, я ще зроблю так, що матимеш чимало клопотів.
Облиш, відказав я їй. Ти мені не подобаєшся, і ніколи не подобалася. Тож, якщо хочеш залишитися при доброму здоров'ї, тримайся від мене якнайдалі. Інакше буде тобі кепсько.
Я зайшов досередини та зачинив за собою двері.
Марді дивилась у вікно. Я запитував себе, чи ця прикра зустріч не змінить її ставлення до мене. Коли дівчина почула, що я заходжу до квартири, то обернулась і підбігла до мене.
Усе гаразд? запитала вона.
Я взяв її в обійми.
То була Блонді. Вона вже пішла. Як бачиш, ми не відкараскаємося від цієї справи, допоки не поїдемо звідси. Мила, мені дуже шкода, що тобі довелося з нею зіткнутися, та вона вже звідси пішла. Гадаю, ми її вже ніколи не побачимо.
Марді торкнулася долонею мого обличчя й промовила:
Ох, як би я хотіла, щоби ти ніколи не починав розслідування цієї справи. Як би я хотіла...
Ну ж бо, мила, сказав я, беручи дівчину за руку, коли б не це розслідування, то ми б не зустрілися. А зараз поїдемо туди, де нам буде добре разом і де ми зможемо забути про всю цю справу... от побачиш.
І, озираючись назад, я можу сказати, що це була чи не найдурніша фраза в моєму житті.
Розділ шістнадцятий
Перший передвісник біди з'явився з листоношею. Мені повернули три мої статті. Я не йняв віри власним очам. Просто сидів і витріщався на ті статті та час до часу поглядав на листки відмови ,
знав, що цього не буде, знав, що Кац знайшов і вбив її; знав, що саме так воно й сталося, та не дозволяв собі у це повірити. Казав собі, що за якусь мить вона прийде сюди, що та рідина он там на підлозі то просто фарба, то не може бути кров Марді, та знав, що це якраз-таки вона.
І тоді мені спало на думку, що Марді була сама-самісінька, коли сюди прийшов Кац. Перед моїми очима постала та картина Марді притислася до стіни, її великі туманні очі широко розплющені, та голова піднята вона не занепала духом. Саме так вона зустріла би Каца. Я був певен Марді думала про мене, а в той самий час, коли її назавжди забирали у мене, я розмовляв з отією падлюкою Джонсоном. Поки Марді вбивали, я хвилювався про грошву.
Та от нудотне відчуття всередині мене трохи вщухло, і перше потрясіння поступилося місцем якомусь онімінню, що чаїлося у закамарках мого мозку. Вийшовши з кухні, почав розглядати плями крові у вітальні. Вони були попід стіною. Коли придивився пильніше, то помітив на фарбі, що вкривала стінні панелі, дві невеликі вм'ятини. Вони були схожі на два сліди від підборів. Уявив собі, як Марді щосили намагалась утиснутися у стіну, коли на неї напав Кац. Від цієї картини я відчув себе так кепсько, що мусив присісти.
І тоді я зробив одну річ, якої не робив ще з дитячих років. Я не знав, що зі мною, аж поки не відчув у роті присмак солі. Та слізьми ділу не зарадиш, тож налив собі порцію скотчу. Хлюпнувши три чверті тумблера , увілляв його в себе, неначе то була вода. Гадаю, віскі таки зробило свою справу, бо я зрештою опанував себе й почав обмізковувати становище, в якому опинився.