Я? Макнейл похитав головою. Я до цього ніяким боком. Я нікого не ловлю. Я, як ти, не дуже напружуюсь, але начальник поліції його зловить. Террелл має голову на плечах, хоча, звісно, йому потрібен час.
Блискучий «роллс-ройс» піщаного кольору зупинився перед готелем, і Андерс швидко рушив червоним хідником, щоб відкрити дверцята машини.
Доброго ранку, Джеку, високий, огрядний чоловік, який вийшов із машини, був Родні Бранзенштайн. Він був успішним корпоративним адвокатом і щоранку приїздив на зустріч із клієнтами, які жили у готелі. Бачили вже місіс Данк Бровлер?
Зарано для неї, сер, відповів Андерс. Буде хвилин за пятнадцять.
Якщо запитає, скажи, що я ще не приїхав, Бранзенштайн сунув доларову купюру в руку Андерсу, яку той вже тримав напоготові, й покрокував до готелю.
Поки водій паркував машину, Макнейл підійшов ближче до Андерса.
Ти ніколи не лишаєшся з порожніми руками, так, Джеку? зацікавлено спитав він.
Ніколи, відповів Андерс, але зрозумій правильно, на це пішли роки.
Та невже? похитав головою Макнейл. Я так давно патрулюю цей район, а ніхто не подумав і бакса мені дати.
Це все моя харизма, сказав Андерс, і твоя безталанність.
З готелю вийшла мініатюрна жіночка з небесно-блакитним кольором волосся, зморщеним обличчям та старечими пальцями, скрученими під вагою діамантових каблучок.
Андерс тієї ж миті опинився біля неї.
Місіс Клейтон! Макнейла, що спостерігав за всім, здивував вираз тривоги на червоному, обвітреному обличчі Андерса. Куди ви зібрались піти?
Маленька жіночка посміхнулась і з обожнюванням подивилась на Андерса.
Думала вийти на коротеньку прогулянку.
Місіс Клейтон! від занепокоєння в голосі Андерса розхвилювався навіть Макнейл. Хіба доктор Ловенштайн дозволив вам навіть коротенькі прогулянки?
Маленька жіночка виглядала винною.
Чесно кажучи, Андерсе, ні, не дозволив.
Я так і знав! Андерс обережно взяв її під лікоть і повів назад до готелю. Посидіть спокійно, місіс Клейтон. Я попрошу містера Бевана зателефонувати докторові Ловенштайну. Не можу ж я лишити вас без нагляду!
Святий Боже! промимрив Макнейл. Його так здивувало побачене, що він навіть перехрестився.
За кілька хвилин Андерс повернувся на червону доріжку, щоб перепочити від виконаної роботи. Макнейл все ще був там, він важко дихав і дивився на Андерса скляними очима.
Це була місіс Генрі Вільям Клейтон, повідомив йому Андерс. Її старий врізав дуба пять років тому і залишив їй пять мільйонів баксів.
Очі Макнейла вилізли з орбіт.
Хочеш сказати, та стара торба з кістками коштує пять мільйонів баксів?
Падді! Не можна так зневажливо говорити про мерців.
Авжеж, після довгої мовчанки Макнейл промовив: Ти начебто заштовхав її назад до готелю?
Так із ними й треба поводитись. Їй це подобається. Вона знає, що я єдиний, хто піклується про неї.
У цьому кублі є ще хтось такий, як вона? запитав Макнейл.
Увесь же готель забитий ними. Андерс похитав головою.
Божевільні старі з купою грошей це сумно.
Мене б це не засмучувало, заперечив Макнейл. Що ж, лишаю тебе розбиратися з цим. Побачимось. Він затримався і прискіпливо зиркнув на Андерса. Скільки вона дала тобі?
Андерс підморгнув йому правим оком.
Це професійна таємниця, Падді.
Чорт! Не ту професію я собі обрав, продовжуючи зітхати, Макнейл попростував униз бульваром, і шльопання його великих ніг відлунювало від тротуару.
Пок Тоголо лежав на даху нічного клубу «Пелота» і бачив, як кремезний поліцейський пішов геть. Своє спостереження він вів крізь оптичний приціл гвинтівки.
На даху Пок провів останні три години. Ця чотириповерхова споруда була всього за сто метрів від готелю «Плаза-Біч». Пок підїхав до неї у «бюїку» о 06:00. Він був певен, що о такій порі не буде нікого, хто міг би помітити, як він виходить із машини з рушницею.
Він знав цей клуб одна із найстаріших будівель у місті. Позаду будівлі звисали пожежні сходи, туристи вважали їх дивовижею, на яку варто повитріщатись. Пок безпечно, без жодних труднощів заліз нагору і тепер лежав в укритті низьких стін, що оточували дах. Він розумів, що спускатись буде значно небезпечніше. До того часу на бульварі буде купа людей, вони заповнять сусідні будинки, а отже, він ризикував бути поміченим, однак Пок був готовий на таке.
Він поглянув на наручний годинник. Була саме 09:43. Він знову приклав око до прицілу й продовжив вивчати бульвар.
Машин більшало. Зявлялися люди і безперервним потоком рухались униз бульваром. Він помітив Чака і схвально кивнув. Чак зявився саме вчасно, трохи зарано, але це не важливо. У чистій сорочці в біло-червону клітинку і в сірих штанях Чак нічим не відрізнявся від молодих туристів, які наводнювали Парадайз-Сіті в цей період року. Він ліниво прогулювався, читаючи газету.
Пок злегка підкрутив оптичний приціл, щоб чіткіше розгледіти обличчя Чака. Він бачив, як хлопець стікає потом. Та й не диво. Чак мав складне завдання, майже таке ж небезпечне, як і Покове.
Пок знову подивився на годинник. «Ще кілька хвилин», подумав він і спрямував оптичний приціл на вхід до готелю «Плаза-Біч». Фокусуючи візирні лінії на голові Андерса, він почувався задоволеним, переконаний, що постріл буде точним.