- Здорова! - перервав він перший мовчання.
- Здоров! - одказала вона.
- Ти, здається, та дівка, що недавно прибула сюди?
- Я.
- Мотря?
- Мотря. І знову обоє помовкли.
- Чого ж ти сидиш тут одна, коли подруги твої он де гуляють?
І він вказав пальцем.
- Хай гуляють.
- А ти це плакала? Вона похнюпилась.
- Граєшся листячком?
Вона зразу вишвирнула лист з приполу.
- І нащо? - спитався він, все ближче, підступаючи до неї; вона, мов німа, сиділа.
- А гарна осінь, - не скоро почав він знову.- Ще такого теплого та хорошого дня і не було.
- Гарна, коли є кому гарно, - зітхнувши, одка-зала вона.
- А тобі хіба погано?
- А чим мені гарно? - спитала вона, блякнувши чорними очима.
- Хіба ти голодна, або холодна? Он як тебе наряджено.
Вона прикро обдивилася свій одяг.
- Наряджено!..- тихо сказала вона і, закривши лице руками, припала додолу.
Наче хто ножем ударив Василя у серце. Він підійшов до неї, побачив, як її плечі поривчато кидались, хотів щось сказати, та не міг.- Вона плаче плаче, - вертілося у його
в голові, в очах, у серці.
- Ну й чого?! - якось ненароком вимовив він, важко зітхнувши.- Годі, перестань! - казав він далі, опускаючись коло неї.- Слізьми не поможеш горю. Слізьми нічого не вдієш. Тілько голову наплачеш. Не плач, Мотре. Не ти перша, не ти послідня Кожного з нас те прокляте лихо зачіпає, та нехай зачіпає. Недовго буде зачіпати. Наше не за горами. Чутка про волю все росте та шириться. Діждемся її - оділлються наші сльози комусь другому!
Під той тихий гомін сумного Василевого голосу Мотря затихала.
- От бач, так і краще! - казав він, прилягаючи на траві коло неї, бажаючи як-небудь заглянути у її лице, подивитися в її очі.
- Ох, коли б хто знав, як мені важко! - сказала вона, зовсім угамувавшись, і, утерши рукавом лице, підвелася.
- Повір, Мотре, що нікому воно не легко. Усіх наше ярмо надавило. Та ще дехто вже й привик.
- А я ніяк не привикну. Тілько згадаю дім, батька, матір подруг та оглянуся кругом себе- Вона не доказала, і дві сльози затремтіли на її довгих віях.
- Терпи козак-отаманом будеш!-опустивши руку на плече і заглянувши їй у вічі, сказав він. Вона, сама не знає чого, усміхнулася. І сльози давлять, а щось легке на самому споді серця ворушиться, піднімається угору, веселить її. її наче хто рідний привітав, близький хтось заглянув у її душу, торкнувся злегка рукою її болючої виразки, і вона наче зразу заніміла.
- Здається, я тебе бачила десь, - глянувши ва його, сказала вона.- Десь чула твій голос.
- Де бачила? Як приїхала - бачила.
- То ти казав батькові, що задавив би мене.
- Казав! - вимовив він, махнувши безнадійно рукою.
- А в тебе рідні е? - помовчавши, спитала вона.
- Нема.
- Нікого?
- Нікого
- Ні брата, ні сестри? Ні батька, ні матері?
- Нікого. Та й нащо?
- Хіба так краще?
- Та вже як там не е. Хоч те гаразд, що ніхто тебе не клопоче. Нікого ти не знаєш. Ніхто тебе не знає. Сам собі.
- Добре вам. Нам так не можна.
- Чому не можна? Хіба і вас не рівняє панський налигач?
- Правда твоя, - подумавши, сказала вона.- Та чому воно так? Усі, кажуть, перед богом рівні, а бач: один у неволі скніє, а другий п'є, розливає сльози людські.
- То люди-собаки так завели, - гірко одказав він.
- Люди? що ж тим людям робити?
- Що робити? Бити, давити пакосників, - он що робити.
- Чому ж їх не б'ють? не давлять? - одно допитується вона.
- Того, що люди дурні. Дали на себе ярмо накинути, а скинути нема кебети. Звиклься з тим ярмом.
- А що ж роблять такі, хто не звикає? Кого давить те ярмо?
- Що роблять? Тікають більше.
- Куди ж ти втечеш? Це-мандри?..-якось боязно, наче злякало її те слово, спитала вона.
- Мандрівочка - наша тіточка! - одказав він. Вона тільки що розкрила рот, щоб сказати щось, як недалеко від їх почулося:
- Та де ж вона ділася? Куди вона заховалась? Вона злякано озирнулася кругом і, як опечена, схопилась.
- Куди ти? - спитав він.
- Он мене кинулись. Шукають-Прощай. Виходь коли-небудь сюди- і він не вспів попрощатись з нею, як вона поза кущами побігла назустріч дівчатам.
- Бачі ми шукаємо, шаримо Її, а вона он проходжується.
- Я ходила аж до купальні. Там так гарно, - казала вона- Листя багато понападало. Вітру зовсім немає. Тепло, як літом.
- Ходімо і ми.
- Ходімо.
І Мотря повела дівчат геть у противну сторону від того місця, де зостався Василь.
Після того разу Василь частіше і частіше почав навідуватись у садок. Іноді і дощик осінній моросить, а він після обіду забереться між гущавину - сновигає. Отут вона ховалася, отут сиділа І йому легше й тепліше зробиться на серці. Хоч одна знайшлася душа така, з котрою він побалакає як слід, котра глибоко зазирала своїм чорним оком у його душу.
Коли ясна лучиться годинка, то й вона вибіжить. Стрінуться, походять поза кущами, побалакають, вона пожаліється своїми болями, своєю досадою і розійдуться задоволені обоє. Вона з якого часу стала хоч сумніша наче, зате рівніша, тихша, - не переходила відразу од заливного реготу до гірких сліз, як було спершу.
Раз у неділю Василя стрів пан у садку. Пан не сам був, а з дівчатами. Сонце так ясно світило і гріло, що панові аж стало жарко. Він, скинувши шапку, утирав платком своє сите запотіле лице і реготався з вигадок та іграшок дівчат. А вони одна перед одною вихвалялися та бігали, крутилися перед ним, то стрибали одна одній на плечі, то ловили за довгі коси.