Отже, королювання короля Анджело Агова скінчилось так, як і почалося, реготом. Але Андреасові довелося скинути пишне вбрання й залишити палац. І він вважав, що так і треба: адже наступного ранку його корабель мав вийти в море. Він сказав новому королеві: «До побачення», поцілував його на італійський манір в обидві щоки, дістав від нього розкішний, оздоблений самоцвітами кинджал для своєї матроської торби й пішки покинув королівський палац.
Коли він виходив брамою, варта відсалютувала йому рушницями, а лейтенант-гвардієць мовив:
«Минулися чудові дні Неаполя!»
«Сі!» відповів Андреас.
І подався в гавань, на корабель «Любонька». Останню свою ніч у Неаполі він проспав на своїй койці в кубрику.
Але за ту ніч історія з фальшивим королем розійшлась по всьому Неаполю, тож коли вранці «Любонька» виходила з гавані, всі неаполітанці стояли на причалі, галасували, свистіли, розмахували капелюхами й гукали:
«Хай живе Андреас Агов! Хай живе Андреас Агов!»
Капітан Карстен Петерсон і вся команда зчудовано витріщились на латальника вітрил і спитали:
«Що це за люди?»
«Давні знайомі», відповів Андреас, вийшов на корму й почав кивати неаполітанцям та гукати «сі!», «йо!», а потім тричі натиснув на черевце свого лялькового матросика, і той тричі пропищав: «Агов!»
Незабаром вони вийшли в чисте море, і Андреас почав, як звичайно, латати вітрила, пошкоджені під час розвантажування.
Коли один матрос розповів йому, що вся команда «Любоньки» була на бенкеті в короля, Андреас нестямно зареготав і довго не міг угамуватись.
«Подумай лишень! гукнув Андреас. Я оце тільки збагнув, що був королем Неаполя».
Докінчивши оповідку, прадідусь устав з верші й запитливо подивився на мене.
Ну, чи сподобалася тобі оповідка?
Ще й дуже. Але мені хочеться спитати: невже справді з двома словами можна обійти весь світ?
Знов розумне запитання. Тому я спробую дати тобі розумну відповідь: хто має щастя, дотепну голову, добрий розум і бадьоре серце, той може багато чого досягти в світі двома словами. Але з самих лише двох слів пуття небагато. Ти знаєш вірша про пані Януціс, що я склав років кілька тому?
Ні, прадідусю, не знаю!
Тоді я розкажу його тобі напам'ять.
Ходячи туди й сюди по вершівні, прадідусь проказав вірша. Він був такий:
Розумна пані Януціс
Тепер бачиш, сказав прадідусь, докінчивши вірша, інколи двома словами взагалі нічого не досягнеш. Бо де шевця немає, там зі слів «Де швець?» пуття ніякісінького.
Це точнісінько як із папугою, сказав я. Ви знаєте віршика про папугу, прадідусю?
Ні, Хлопчачок, не знаю. Там теж ідеться про двоє слів?
Авжеж!
Ну, то розкажи!
Я підвівся з коркових плиток, уклонився й продекламував:
Він примружив очі й випнув нижню губу. Очевидно, йому знову спала на думку якась оповідка. Але в цю мить на вулиці хтось тричі свиснув. То був мій друг Геннінг: він прийшов кликати мене гратися. Я не знав, що мені робити, бо в прадідуся саме прокльовувалась думка і в такі хвилини його не можна перебивати. Та коли Геннінг засвистів знову, прадідусь раптом із звичайним своїм виразом обличчя сказав:
Твій друг Геннінг прийшов. Іди до нього, тільки щоб вернувся вчасно на вечерю. А то бабуся розсердиться!
Я пообіцяв прийти вчасно й вибіг надвір. А прадідусь гукнув услід мені:
Завтра я розкажу тобі оповідку про байбачка Максика!
Добре, прадідусю! гукнув я у відповідь. А тоді вибіг до Геннінга, що хотів погратися зі мною в Колумба у котромусь із човнів на березі.
Звичайно, на вечерю я запізнився, ще й дуже. Але горішня бабуся нітрохи не сердилась. Того вечора вона взагалі була дуже лагідна й трошечки замислена. Тому мені було дозволено пізніше лягти спати та ще й погортати в ліжку чотири дідові «Моряцькі щорічники», в яких друкують усякі оповідки та репортажі про мореплавство. Аж о десятій годині бабуся піднялась нагору вимкнути світло. І спитала, яку можна знайти риму до слова «поки».
Я відповів:
«Уроки», бабусю!