Сівши спочити під деревом, вони побачили в траві шипуваті зелені плоди, в яких ховалися брунатні кульки.
«Ой, які чарівні!» прощебетала Лауріночка.
«Справді чарівні», погодилась пані Лаура.
Обидві поклали свої ціпочки та віяла й почали кидати одна одній брунатні кульки.
Лауріночка спитала матір, як називаються ці плоди. Та пані Лаура не могла пригадати зразу, їй тільки згадалось, що вона натрапляла на їхню назву в одній книжці своєї прапрапрапрабабусі. Згадалось їй і те, що такі дерева ростуть десь у Гюлістані, тобто в Туреччині. А що пані Лаура любила говорити в риму, то сказала:
«Ох, каштани! Яка мила назва! вигукнула Лауріночка, бо вона була трохи шепелява. Дожвольте мені, матушю, нажбирати їх і вжяти додому гратишя! Каштани!»
«Назбирай, пташечко моя», відповіла пані Лаура.
Отак і вийшло, що Лауріночка принесла додому в кишенях шовкової кофточки чотири брунатні кульки. І всім розповіла, що вони називаються «каштани».
Сестричкам та гувернантці-француженці ті каштани дуже сподобались, і вони всі поїхали в далеку долину та назбирали їх повний кошик.
Від того дня старезне дерево почали називати каштаном. І всі дерева, що мають листя, розчепірене, ніби пальці на руці, називаються так.
Отже, назва дерева за три тисячі років чотири рази змінилась. Але саме дерево в далекій долині росте й досі, воно тільки стало ще вище й грубше.
Коли я дочитав свою оповідку, прадідусь вигукнув:
Ого, та й складна ж оповідка! Ти справді написав її сам?
Я признався, що деякі місця списав із альбома «З історії Німеччини» і що мені допомагав долішній дідусь.
Але придумував оповідку я сам!
Так, це легко помітити. Бо ти уявляєш собі розвиток мови занадто просто. Насправді вона розвивалася куди повільніше й спокійніше. Мов річка, до якої звідусюди стікаються струмки, ручаї та потічки. Але до одного ти додумався слушно: що кожна доба живе по-іншому, по-іншому думає й по-іншому говорить, ніж попередня! Та, звичайно, люди не вигадують слів навмання. Кожна річ потребує такого слова, що підходило б до неї. Гном має одне ім'я, квітка інше, а трава ще інше. Це доводить мій вірш про долину Сімземель.
А який це вірш, прадідусю?
Слухай! Зараз розкажу.
Я зручненько сів і почав слухати вірша, якого ще не чув.
Долина Сімземель
От бач, сказав прадідусь, докінчивши вірша, слова, що мають підходити до якоїсь речі, треба добре обдумувати. Наприклад, нашої Шкіряної Лізбет ніяк не могли називати Регіною. Це ім'я просто не підходило б їй. А коли ти почуєш слово «Півгачок», то зразу здогадаєшся, що це назва чогось маленького, грайливого, тобто гномика. А слово «Мовпушок», наприклад, звучить зовсім інакше. Його треба вимовляти з надутими щоками: «Мов-пу-шок!» Чуєш? Звук округлий, повний, доспілий, мов велика пишна квітка. Правда?
Так, прадідусю! Але скажіть: хто придумав усі слова, які є на світі?
Ха-ха, Хлопчак! їх не придумував хтось один, їх придумували всі люди. Мова це скарбниця народу. В ній зберігаються всі спогади і весь досвід за багато тисяч років. А скарбники, що охороняють ті скарби, та ведуть їм лік, та змітають з них пилюку, то вчені, мовознавці, дослідники мови! Вони позбирали всі слова й упорядкували їх, як колись на річці Євфраті в хить-хить-хатках.
У хить-хить-хатках? А що це таке?
Ну, це нелегко пояснити. Дуже довга історія. Чи вистачить нам часу до обіду?
Мабуть, вистачить.
Гаразд, тоді я розкажу тобі все достоту! Сідай на корок та наставляй вуха, бо ця оповідка зовсім непроста!
Я сів на коркові пластини й уважно вислухав прадідусеву оповідку.
ХИТЬ-ХИТЬ-ХАТКИ
Колись давно сто чи, може, й двісті років тому по річці Євфрату плив за водою корабель, на якому була ціла компанія вчених-мовознавців. Ці вчені подорожували вже три роки, досліджуючи всі мови світу, щоб скласти словник кожної мови й гарненько впорядкувати їх усі. І ось, пропливаючи попід тим берегом, де колись стояло місто Вавілон, вони побачили щось дуже дивне.
На березі височів чималий пагорб, а впоперек його гребеня лежали довгі колоди, що вистромлялись далеко на обидва боки й скидались на величезну гойдалку. Але найчудніше було те, що на самих кінцях тих колод стояли дві невисокі хатки, збудовані з каміння, і що ті хатки справді легенько хитались під вітром угору-вниз, як діти на гойдалці.