Це Сташка, вона травниця і...
Блудниця, засміялася Сташка. Але не вірте всьому, що він скаже, пане, я тільки-но з Почаєва. Усі свої гріхи я вже відмолила. Щоправда, зявилися нові, удавано засмучено зібрала вона брови до купи, а тоді знизала плечима й засміялася. Доведеться повертатись!
Мнішек усміхнувся у відповідь, та Голота немов і не чув своєї супутниці не здвигнувши ані мускулом, вів далі.
Так-от, вона знахарка, травниця і ще багато хто. Багато чого знає. Про тебе також...
Скоро про це знатиме все місто, а тоді й королівство, з гіркотою проказав, відкидаючись на подушки, шляхтич.
Не буде, якщо ми знімемо з тебе прокляття...
А вбивства ти з мене також знімеш? кволо запитав Мнішек, дивлячись у стіну.
Мені Сташка розповіла, то був не ти, то прокляття... швидко заговорив Голота, але зрозумів, що говорить нісенітницю, то ж запросив підмоги. Станіславо! Що ти дивишся, як коза на воза?! Скажи ж!
Заспокойся, мій милий шляхтичу, холодно проговорила знахарка, явно ображена тоном Голоти. Я розумію, що ти знайшов родичів на картинах магнатів, але не треба показувати, що ти повелитель Неба... Я вже все роблю. Спочатку його треба оглянути. Випийте це, пане, знахарка дала Мнішекові настоянку, від якої той скривився, наче випив отрути, а тоді щось тихо забурмотіла.
А які це твої родичі висять тут, у Сангушковому палаці? мляво спитав Мнішек його ніби хилило в сон.
Та якісь володарі Вишневця, відповіла за Голоту знахарка.
Оце новина. To ми родичі? сонно, самими кінчиками вуст усміхнувся Мнішек.
Є трохи, кивнув Голота.
Що, справді? Ти мене дивуєш усе більше й більше. То, виявляється, я брата з катівні витяг? А розкажи-но мені, з якого ти боку, графів Замойських чи Ходкевичів, чи ще когось? пирхнув магнат із перини.
Ти краще скажи про свої перетворення. Як це буває? перервав бесіду на генеалогічну тему Голота. Мнішек відразу спохмурнів.
Не маю бажання про це говорити, кволо проказав шляхтич.
А слід. Бо треба знати, що робити. Сташка сказала, що в один прекрасний момент ти можеш пошматувати півміста.
Голото, замовкни, заради Бога! Сташка подивилася на ліценціата так люто, що той відразу прикусив язика. А знахарка забурмотіла далі. Федотиха все шепотіла й шепотіла:
Тут тобі
не бувати, кості не ламати, крові не пити, серця не тошнити, піди собі з нутра, з жил, з нігтів, піди собі на пущу, де сонце не сходить... Голота слухав і слухав, його голову відразу затягло якимось туманом і аж хитнуло, він ледве втримався на ногах, схопившись за бильце ліжка.
Голото, прошепотів Мнішек, і його голос вирвав товариша з імли. Я думаю про це вже половину свого життя. Ти сподіваєшся знайти рішення за два дні? Гадаєш, я не знаю, що можу пошматувати півміста? злостиво промовив магнат. Як по-твоєму, чому я відправив коханку на хутір, а матір і сестру у Краків? Оселився в найменшому нашому селі з чотирма димами?
Чого ж ти звідти приперся? І чого зірвався до коханки? здивовано зашепотів Голота.
З села мене Сангушко мало не силоміць витяг! А до вдови поїхав, бо себе не контролюю час від часу. Чи цього ще не зрозуміло?!!
Замовкніть обидва! крикнула знахарка.
Ясно, так повернімося до твоїх перетворень, знову почувся шепіт Голоти. Як це стається?
Не знаю, пробурмотів у відповідь Мнішек. Памятаю тільки, наче крізь сон, як мене починає всього тіпати. Як у мене болять кості, неначе розривають шкіру, як ростуть зуби, як, Мнішек замотав головою, не муч мене, Голото. Мені сниться все це щоночі. Я півЄвропи обїхав, тікаючи сам від себе. Я убивця, на моїх руках кров.
Давай без зайвої патетики. Ми не в театрі. А взагалі всі ми тут убивці, похмуро кинув Голота. Убивати шаблею чи зубами-пазурами, чи словом немає ніякої різниці. Питання у тому, як усе це припинити... Тому я й привів знахарку, тому вона тобі й дає трави... Це зупинить твої перетворення чи затримає їх. Так же, Сташко? піднесено запитав він у дівчини.
Ну, взагалі-то так. Допоможе. Але не від вовкулацтва, трохи сконфужено відгукнулася Сташка. Я дала відвару, аби його не нудило після вчорашнього...
Розділ 19 У якому Голота отримує несподівані відповіді
Саме на подвірї будинку Джевецького Януш утнув найзнаменитішу свою витівку: сидячи на коні голяка із незмінною пляшкою мальвазії у руці, князь вишикував жовнірів і наказав стріляти по кременецьких будинках. Міщани тоді аж позавмирали від страху й ледве дочекалися, коли навіжений забереться нарешті у свій проклятий Дубенський замок.
Таких історій про будинок Джевецького розповідали сотні. Однак припинилося все в одну мить, коли старий
пан несподівано почав думати про інший світ і рахувати свої гріхи на цьому. Підрахунок був, найімовірніше, не на його користь, бо Джевецький узявся щодня навідуватися в костел, обдаровувати ксьондзів, а врешті заповів маєток ордену тринітаріїв. Так Феліціан Джевецький перетворився з гультяя на святого, та довго у новому статусі не прожив. Устиг хіба відремонтувати дах костьолу у родовому селі, а після цієї богоугодної справи швидко й безболісно помер від нападу, що нагло спіткав його прямо під час вечірньої молитви. Суворі ченці, спадкоємці Джевецького, часу не втрачали й швиденько переїхали до колишньої обителі гріха, відтоді дім старого розпусника Феліціана перетворився на святе місце. Боголюбиві тринітарії тепер молилися в просторих залах та затишних кабінетах, де ще кілька років тому творилося казна-що.