Ага, звісно. Прийшов козачок Голота на Січ, а йому всі перевертні давай свою силу показувати й перекидатися серед білого дня, аби здивувати молокососа, глузливо зауважила Сташка. Хто таку силу має, той її ховає, Федотиха раптом замовкла й задумливо закінчила, та й не можна бігати у вовчій шкурі часто й довго, бо так і зростешся з нею.
Кажуть, прадід мій міг перекидатись... задумливо кинув Голота. Дмитром звали. Помер він красиво, на гаку під ребро... Доперекидався.
То, може, й ти маєш талант?
Та Боже збав. Щось я не бачу, що Мнішек насолоджується тим талантом...
Мнішек то інша справа. Якщо він чесно все розповідає, то зачарований він. Хоча часто зачаровані у вовчій подобі памятають, що вони люди. А от Мнішек же, бач, не памятає зовсім і рве людей. Бо такі чари, видно.
А розчарувати його?
Важко це, Голотонько. Якщо не бреше Мнішек, то чи дядько його чаклун, чи то взяв зілля і слово у чаклуна, але, видно, чари дуже сильні. Годі й намагатись його розчарувати, лише гірше можна зробити.
Куди ж уже гірше?
Є куди. Наприклад, Мнішек не на повню перетворюватиметься, а назавжди. І тоді тут така різанина почнеться, годі й гадати. Бабця казала, що у Шумську років пятдесят тому вовкулака чотири десятки людей у церкві пошматував...
А як його здихалися?
А ніяк. І стріляли в нього освяченими срібними кулями, і що тільки не робили... Сам десь зник... Ніхто не знає й не відає, куди і як... А був то, Голотонько, звичайний сільський парубок. Стояв-стояв, а тоді на людях перекинувся і давай гризти кого бачив...
А чому ж Мнішек так обережно вбиває?
Знахарка лише знизала плечима і зручніше вмостилася на своєму сідалі з ковдр.
Так йому пороблено. Як проллє кров, то й заспокоюється. Он ти ж бачив, як він у будинку Потоцьких перетворювався, тож нікого не загриз.
Казав про якісь чари, що допомагають стримати вовка...
Може бути. Чарами що завгодно можна зробити.
Чари, чари! Не вірю я в чари, Сташочко! І в вовкулаків! вигукнув Голота, а тоді вже спокійніше: Але ж того разу в палаці Потоцького точно якась чортівня була. Не можу зрозуміти. Хтось у пустці тій зявився наче з повітря. А потім на власні очі спостерігав, як Мнішек перетворюється, пазурі бачив на руках...
А я от вірю в чари. Усе може на світі бути, чому б і ні? Хоча те, що хтось у пустому будинку зявився, а ти й не побачив то ще не чари... Спитай Карася, як гадали в Кременці, що чорти шляхтичів грабували з десяток років тому. І Потоцьких, і Джевецьких, і Мокосіїв. Зявлялися нізвідки і танули в повітрі. Всі думали диявол, а виявилося все набагато простіше...
Химерія то якась. Не міг ніхто повз мене пройти, я всі входи й виходи обнюшив. Миша не проскочила б. Хіба чарами... не слухаючи знахарку й думаючи про своє, уперто похитав головою Голота. Пішли, Сташко, подивися й ти на нього. Не хочу його вбивати, вгадала ти. Може, ти побачиш щось таке, що допоможе йому? Тобі тільки можу вірити. Собі вже ні.
залою і зупинялася біля потемнілих від часу чванливих облич графів і князів, що сотні років були панами цієї частини Волині.
Голото, ти ж наче панок якийсь невеличкий, може, і твої родичі тут є? весело запитала Сташка. Ти ж шляхтич, врешті-решт.
Є. Он там висять, Голота задумливо змахнув рукою у бік дальнього кінця зали.
Тю, так там же написано «пан у Вишневці»! прокричала за мить звідти Сташка. Тож Мнішекові родичі сидять у Вишневці. Я вмію читати, брехуне! сміючись крикнула знахарка, та Голота вже повертався до дверей, що саме відчинялись. Звідти вийшов незвично похмурий Хохриттер і кинув на Голоту важкий погляд. Цього разу завжди життєрадісний і любязний медик був явно не в дусі.
Даю вам десять хвилин, Голото! медик задвигтів своїми важкими тевтонськими щелепами й пішов геть звичним швидким кроком. І ще одне, Голото, повернувся він на підборах. Будьте ласкаві, зайдіть зараз в аптеку Крейцера, заберіть мікстуру й принесіть до мене додому! А вона хай посидить, тицьнув лікар у знахарку. Голота кивнув, а Хохриттер, викидаючи довгі, мов у журавля, ноги, пішов далі.
Диви, який суворий, захихотіла знахарка.
Сташко, не дурно смійся! Нічого веселого тут немає! повернувся Голота до дівчини.
Добре, добре, мій жорстокий владарю. Ходімо подивимося на твого вовкулаку.
Мнішек лежав у своєму широкому ліжку під білосніжною ковдрою, неначе подорожній, що потрапив у віхолу і якого засипало по шию снігом. Він кволо всміхнувся до гостей і спробував встати.
Не радій передчасно, Голото, я ще не вмираю.
І не думав, буркнув Голота у відповідь.
Я таки перебрав учора трохи вина і налякав тебе страшними казками. Скажи чесно, я тебе вразив своїми вигадками?
Ну, деякі з тих історій видалися мені, на диво, правдивими.
Я таки маю літературний талант?
Мати літературний талант це куди краще, ніж обростати хутром... не піддаючись на вдавано веселий тон Мнішека, сказав Голота.
То ти таки повірив? спробував засміятися Мнішек, але закашлявся.
Ти, Міхале, був, на диво, переконливий у ролі вовкулаки, що вириває серця у своїх жертв, похмуро проказав Голота.
Мнішек зблід, усмішку стерло з його обличчя, і він виразно подивився на Голоту, а тоді на Статку. Та ліценціат на ці таємні знаки лише змахнув рукою.