Пройдисвіт, пробубонів той йому вслід.
Ось і ярмарок. Всюди такий гамір, наче хвилі ревуть під час повені.
Бхомбол підійшов ближче. Біля самого ярмарку над шляхом стояла контора заміндара.
На веранді сиділи й стояли служники. Одні налили, інші розмовляли собі. В самій конторі на килимі сиділи писарі; перед кожним стояла дерев'яна скринька. Один із писарів палив кальян очевидно, то був сам пан управитель. Він мав велетенське черево, схоже на військовий барабан.
Бхомбол обережно піднявся на веранду йому закортіло роздивитися як слід пузо пала управителя. Хлопець пильно дивився на те пузо, а коли підвів очі, то несподівано зустрівся з поглядом його власника. Бхомболові одразу ж здалося, що він десь його бачив. Але де? Управитель начебто теж уважно придивлявся до хлопця.
Та це ж, либонь, небіж нашого Харана-бабу Бхупендронатх, на прізвисько Бхомбол! Хлопчисько втік із дому. Ей, Білаталі, Фотке, тримайте його! закричав пан управитель і, трусячи своїм черевом, підвівся з килима.
Тепер і Бхомбол пізнав його. То був приятель його дядька Броджен Бхоттачарджо. Якось він два дні гостював у них. Коли він регоче, то нагадує бегемота з роззявленою пащею. Сміх його чути за цілий квартал.
Поки пан управитель сходив з веранди, Бхомбол уже загубився в натовпі. Де прошмигнув під рукою, де відіпхнув чийсь живіт; орудуючи ліктями, Бхомбол проштовхувався крізь натовп. То там, то тут видно було служників пана управителя. От-от потрапиш їм у лапи Білаталі, Комородді, Фотке, Мона, Ротона та інші з палицями в руках оточили ярмарок. Люди на ярмарку поперелякувались.
Ніхто не розумів, у чім справа, почався справжній переполох. Бхомбол чув, як хтось сказав:
У пана управителя вкрали сина.
Бхомболові стало смішно. Він штовхнув когось і, заглянувши йому в лице, побачив, що це дядько Шошті. Схилившись над прилавком, дядько Шошті купляв смажений рис. Від поштовху Бхомбола кілька рисових зерняток упало на землю. Дядько Шошті сердито підвів голову і зненацька побачив перед собою Бхомбола. Та той гав не ловив. За мить він уже сховався в натовпі.
Тримай, тримай його! Ось він! репетував дядько Шошті.
Почувши його крик, усі, хто стояв поруч, і собі загорлали:
Тримай, тримай його! Ось він!
Всі галасували, але ніхто не розумів, кого треба тримати. Від страху серце в Бхомбола ладне було вискочити з грудей. Здавалося, ніщо не може його врятувати
Бхомбол біг до великого саду, який починався недалеко від ярмарку. Там стояли вози, уткнувшись голоблями в землю. Хлопець насилу вибрався з натовпу, перескочив через паркан у сад і знову помчав щодуху. Бігти було важко: він дуже стомився після цілоденної ходьби, та ще й з самого ранку нічого не їв. Та все одно він не дасться їм до рук!
За садом пролягала дорога. По ній ішли люди з ярмарку й на ярмарок. Бхомбол проліз крізь дірку в огорожі, вийшов на шлях і почимчикував далі.
11. ПО ДОРОЗІ В ПУТІМАРІ
впізнав його, але ж усі інші не знають його в лице. Однак спочатку треба було визначити напрямок. Сонце сідало прямо перед ним отже, він ішов так як треба.
Обабіч дороги ріс густий бамбуковий гай. Дерева хилилися до землі, листя тремтіло од вітру й шелестіло.
Куди веде ця дорога? спитав Бхомбол хлопчика, що повертався з ярмарку, несучи на голові свої речі.
Той скоса зиркнув на Бхомбола і нічого не відповів.
Гей, ти! знову гукнув його Бхомбол. Куди веде ця дорога?
В Путімарі, відповів хлопчик.
А ти де живеш?
Хлопчина мерщій повернув назад і, зупинившись, голосно крикнув:
Дядьку!
Бхомбол зареготав. Він здогадався, що хлопчина злякався й хоче показати йому, що позаду йде дядько.
Ну чого ти боїшся? спитав він. Я йду в Путімарі. Скажи, скільки звідси до Путімарі?
Та слова Бхомбола анітрохи не заспокоїли хлопця, він знову позадкував. Бхомболу закортіло дати йому добрячого ляпаса. Ну й телепень!
Тим часом він побачив селян, що йшли на ярмарок.
Чи далеко до Путімарі? спитав Бхомбол одного з них.
А ось воно перед тобою, відповів той, не обертаючись, і показав рукою назад.
А де саме це «перед тобою»?
Та по той бік каналу.
От лихо! Селяни ніколи не відповідають точно. Для них до села, котре знаходиться за якихось вісім миль, рукою подати.
У бамбуковому гаю, що розкинувся по обидва боки дороги, жили люди. Прямо перед Бхомболом, задерши голову, як верблюд, вирячивши банькаті очі й поглядаючи на всі боки, поважно йшов буйвол.
Бхомбол оглянувся назад. Ой лихо! Хтось патлатий з дрючком у руці біг дорогою. Невже це один із служників? Бхомбол звернув з дороги і сховався в халупці, де було встановлено рисорушку. Якась жінка натискувала ногою на педаль.
«Кечор-дхоп, кечор-дхоп», торохтіла педаль.
Виглянувши з-за огорожі, Бхомбол побачив, що чоловік догнав буйвола і, лаючись, заходився жорстоко лупцювати його палицею. Скуштувавши палиці, буйвол повернувся і пішов у бік ярмарку. Бхомбол полегшено зітхнув: виходить, цей патлатий був просто візником. Тільки візник міг так безжально поводитися з буйволом!
Бхомбол знову вийшов на дорогу. Незабаром бамбуковий гай закінчився. Попереду лежало невелике поле. Посеред нього блищав канал, за каналом видно було село. Звідти невиразно долинали звуки барабанів і флейт.