Однак райська природа і теплий, благодатний
клімат помітно послаблюють у Франсішку Серрано почуття військової дисципліни. Нараз йому стає зовсім байдуже, що десь там, за багато тисяч миль, у лісабонському палаці, якийсь король, невдоволено буркочучи, викреслить його із списку своїх капітанів чи пенсіонерів. Він знає, що зробив немало для Португалії, що не один раз заради неї ризикував власним життям. Тепер він, Франсішку Серрано, хотів би, нарешті, й сам пожити собі на втіху, так само приємно і безтурботно, як усі жителі цих благословенних островів, що не знають ні одежі, ні клопоту. Нехай інші матроси й капітани, як і раніше, борознять моря, потом і кровю добуваючи перець і корицю для чужоземних маклерів, нехай ці вірнопіддані дурні із шкіри пнуться в небезпечних мандрах і боях, аби лиш поповнити казну Лісабонської альфанди особисто він, Франсішку Серрано, ci-devant капітан португальського флоту, по саму завязку ситий війною, пригодами і всією отією торгівлею. Без особливих урочистостей хоробрий капітан переходить із світу героїки у світ ідилії й вирішує віднині жити privatissime , первозданним, блаженно-спокійним життям цього привітного племені. Високий сан великого візира, яким обдарував його король Тернате, не вимагає від нього надто обтяжливої роботи; всього один-єдиний раз, під час невеликої сутички з сусіднім племенем, Франсішку Серрано виступає військовим радником свого повелителя. Зате в нагороду йому дають дім з невільниками та слугами, до того ж гарненьку темношкіру жіночку, з якою він наживає двійко чи трійко смуглявих діточок.
Довгі роки Франсішку Серрано, цей другий Одіссей, що забув свою Ітаку, перебуває в обіймах темношкірої Каліпсо, і ніякий демон честолюбства не спроможний вигнати його з цього раю dolce far niente . Девять років, аж до самої смерті, цей добровільний Робінзон, перший утікач від культури, не покидав Зондських островів. Аж ніяк не найдоблесніший з усіх конкістадорів і капітанів, він був, напевне, наймудрішим і найщасливішим.
Ця романтична втеча Франсішку Серрано на перший погляд не має ніякого відношення до життя і подвигу Магеллана. Насправді ж саме це епікурейське зречення малопомітного, ніким не знаного капітана справило вирішальний вплив на подальший життєвий шлях Магеллана і, таким чином, на всю історію географічних відкриттів. Бо, незважаючи на величезну відстань, що їх розділяла, друзі постійно підтримують звязок між собою. Щоразу, як тільки трапляється нагода переслати зі свого острова звістку в Малакку, а звідти в Португалію, Серрано пише Магеллану докладні листи, в яких із захопленням славословить багатства і принади своєї нової батьківщини. Дослівно він пише ось що: «Я знайшов тут новий світ, більший і багатший за той, що його відкрив Васко да Гама». Оповитий чарами тропіків, він настійливо закликає друга покинути нарешті невдячну Європу і свою малодохідну службу і якнайшвидше піти за ним. Навряд чи можна сумніватися в тому, що саме Франсішку Серрано першим навів Магеллана на думку: чи не розумніше буде, враховуючи, що ці острови розташовані на крайньому Сході, вирушити до них шляхом Колумба (тобто з заходу), аніж маршрутом Васко да Гами (зі сходу).
Чим закінчилися переговори між обома побратимами, ми не знаємо. У кожному разі, в них, очевидно, визрів якийсь конкретний план: по смерті Серрано серед його паперів знайшовся лист Магеллана, в якому той таємниче обіцяє другові незабаром прибути до Тернате, а саме «якщо не через Португалію, то іншим шляхом». Знайти цей новий шлях стало якраз заповітною мрією Магеллана.
Цей всевладний задум, кілька рубців на засмаглому тілі та ще куплений ним у Малацці раб-малаєць ось, зрештою, і все, що привіз Магеллан після семи років дійсної служби в Індії на батьківщину. Якесь дивне почуття, мабуть, навіть невдоволення мусило оволодіти воїном, що відвоювався, після повернення додому в 1512 році, коли він побачив зовсім інший Лісабон, зовсім іншу Португалію, ніж сім років тому. Уже при вході в Белем його охопив подив. На місці старовинної низенької церковці, де свого часу одержав благословення Васко да Гама, перш ніж вирушити у плавання, височіє, нарешті, добудований блискучий велетенський собор перший видимий знак величезного багатства, що дісталося його вітчизні завдяки індійським прянощам. Куди не глянь скрізь сталися зміни. На спокійній колись річці тепер вітрило тулиться до вітрила, на прибережних верфях чути стукіт молотків ремісники квапляться спорядити нові, ще могутніші ескадри. У гавані розмаїття вимпелів португальських
і чужоземних кораблів, що стоять щільними рядами, щогла до щогли, прибережний простір переповнений товарами, склади набиті вщерть; тисячі людей сновигають по гамірних вулицях між розкішними, недавно спорудженими палацами. У факторіях, біля крамничок міняйл і в конторах маклерів, наче у Вавилоні, змішалися усі мови завдяки визиску Індії Лісабон за десять років з маленького містечка перетворився у світовий центр, столицю пишноти. Благородні дами у відкритих колясках виставляють напоказ індійські перли, чепурно одягнена юрба придворних уклоняється королеві. І морякові, що повернувся на рідну землю, стає ясно: кров, що пролили в Індії він та його товариші, з допомогою якоїсь таємничої хімії, перетворилася тут у золото. Поки вони під нещадним південним сонцем воювали, страждали, терпіли злигодні, стікали кровю, Лісабон завдяки їхнім подвигам успадкував могутність Александрії й Венеції, а король Маноел «el fortunado» став найбагатшим монархом Європи. Все змінилося на батьківщині. Тепер у Старому Світі живуть багатше, розкішніше, більше насолоджуються життям, легковажніше витрачають гроші так ніби завойовані прянощі і вторговане за них золото окрилило людей. І лише він один повернувся тим самим, що й раніше, «невідомим солдатом», якого ніхто не чекає, якому ніхто не висловлює подяку. Неначе на чужину, після семи індійських літ повертається португальський солдат Фернан де Магельянш на свою батьківщину.