Шрифт
Фон
Я не бував за дальніми морями
Я не бував за дальніми морями,
Чужих доріг ніколи не топтав
В своїм краю під буйними вітрами
Щасливим я і вільним виростав.
Мене ліси здоровям напували,
Коли бродив у їхній гущині,
Мені поля задумливо шептали
Свої ніким не співані пісні.
Коли не вмів ще й букваря читати,
Ходив, як кажуть, пішки під столом,
Любить людей мене навчила мати
І рідну землю, що б там не було.
Чужих країв ніколи я не бачив,
Принад не знаю їхніх і окрас,
Та вірю серцем щирим і гарячим:
Нема землі такої, як у нас.
ТИША
Не розірвати цю холодну тишу,
Вона міцна й похмура, мов граніт,
Хоч в ній пробив мікроскопічну нішу
Наш галасливий і бездарний світ.
І бурі й шторми то дитячий лепіт,
То відчайдушний виклик німоті,
То безнадійний крик у безконечнім склепі
І непокірність вічній самоті.
Зловісна тиша. Холодно і млосно.
О, чим її, прокляту, розірвать,
Щоб зашуміло щастя стоголосне
І не дало нам більше спать?!
Я тут один, мов у чужому краї
Я тут один, мов у чужому краї,
Ніхто мене, як друг, не привіта.
Постійно туга щире серце крає
І самота постійно огорта.
Чужі мені ці ідоли надуті,
І псалми їм складатиму не я,
Бо не втонула в пошлій каламуті
І не заснула молодість моя.
Я юності не знав. Нудотно і похмуро
Я юності не знав. Нудотно і похмуро
Пройшли мої, можливо, кращі дні
У тісноті і сутінках конури
З думками власними наоднині.
Я не шукав хвилинної утіхи,
Бо соромітними здавалися мені
Вульгарні танці і розмови тихі,
Пянке тепло дівочої руки
І губи, скорчені від сміху.
І все було у мене навпаки:
Коли гриміли духові оркестри
І шарпали підлогу каблуки,
У мене в роздумах проходили семестри.
Були зі мною сум і самота
Та ще нудьга й докука, ніби сестри.
Тепер смішні дитяча прямота,
І аскетизм, і холодність уявні,
Бо сонне серце сполох калата.
І та моя відчуженість недавня
Мене залишила і я бажаю жить,
Відкрить на вікнах посірілі ставні,
З людьми сміятись, плакать и любить.
У маленьких очах відбивається світ
У маленьких очах відбивається світ
Гамірливий, гучний і великий
Буйна радість зелених віт,
Білі хмари і срібні ріки.
В них червона печаль зірниць
І світанків краса незабутня.
Із маленьких лукавих зіниць
Поглядає на нас майбутнє.
В них відібється простір без меж,
Тиха вулиця й синє поле,
Але клекіт страшних пожеж
Хай у них не тремтить ніколи.
Хай в маленьких очах відбивається світ
Од маленьких ромашок до стартів великих,
Хай в них світиться синій зеніт,
А не жах од побоїщ диких.
ОШУКАНА МОГИЛА
Отут, де сумно опустили віти
Стрункі тополі на твердий обліг,
В пропахле димом сорок третє літо
Він за неправду у бою поліг.
Його селянки в землю тут зарили
Без почестей, без жалю, без труни...
Шумлять тепер навкруг його могили
Розкішні придорожні буряни.
І лиш діди, як сонце похолоне,
Розказують повільно, ніби сон,
Що бивсь він до останнього патрона
І не хотів здаватися в полон.
Та не вінча його героїв слава
Під небом неосяжно голубим
Тополі українські величаві
Докірливо гойдаються над ним.
Прислужнику лукавих і неситих,
За що поліг в неправому бою?
І сироти твої й тобою вбитих
Дурну відвагу прокляли твою.
Життя твій слід і память загубило:
Нема хреста, ні імені, ні дат
Стоїть німа, ошукана могила,
Де спить безславно фюрера солдат.
ГОЛОВЕШКА
Кажуть, люди жили табунами,
Спали покотом в млі печер,
Цілувались при зорях ночами
На крутих узбережжях озер.
Говорили, що знали і вміли,
Не таїли своїх думок,
А на брилах поети невміло
За рядком карбували рядок.
І тоді лиш зявилося горе
В небагату і щиру сімю,
Як полізли люди у нори,
І до того ж кожен в свою.
Найпаскудніший, підлий гаде!
Ти посіяв між нас брехню,
Як украв, вихаючи задом,
Головешку «свою» з вогню.
Ти за кривду усю в одвіті,
Бо від тебе до наших пір
Стільки правд розвелося на світі,
Стільки лисячо-людських нір.
Ти живеш і до цього часу
У смердючій своїй норі,
Обпиваєшся пивом і квасом,
Виповзаєш на світ на зорі.
Будеш, мабуть, ще довго жити,
Але здохнеш нарешті ти,
Тільки треба з усього світу
Головешки докупи знести.
ДІД УМЕР
От і все.
Поховали старезного діда,
закопали навіки у землю святу.
Він тепер вже не встане
і ранком не піде
із косою під гору круту.
І не стане мантачкою тишу будити,
задивлятися в небо, як гаснуть зірки.
Лиш росою по нім буде плакати жито,
і пливтимуть над ним непомітно віки.
От і все.
Поховали хорошу людину,
повернули навіки у лоно землі.
Та невже ж
помістились в тісну домовину
всі турботи його,
всі надії,
жалі!
Та невже ж то
йому все віднині байдуже
чи світитиме сонце,
чи ніч напливе!
Біль у душу мою закрадається вужем,
відчай груди мені розпанахує, рве.
Я готовий
повірити в Царство Небесне,
бо не хочу,
щоб в землю ішли без сліда
безіменні,
святі,
незрівнянно чудесні,
горді діти землі,
вірні діти труда.
Хай шалені гудуть
над планетою весни,
хай трава пнеться вгору
крізь листя старе...
Я не вірю,
що дід із могили воскресне,
але вірю,
що ні
він увесь не умре.
Його думи нехитрі
додумають внуки,
і з очей ще віки пломенітимуть в них
його пристрасть і гнів,
його радощі й муки,
що, вмираючи,
він передав для живих.
КОСАР
А. С. Малишкові
В поле вийшов косар на світанні,
Ждуть його обважнілі жита,
Дзвонять радістю далі туманні,
Мов перейдені весни й літа.
Приступає косар до роботи,
Скісся блискає і співа.
Чисті краплі солоного поту
Ваговиті, мов чесні слова.
Встало сонце і впало в очі,
Хмари втому зняли з плечей
Служать людям ці руки робочі,
Сонце людям гріє з очей.
Стали копи рядами на чати,
Залицяється колос до губ
Так свій полудень зустрічати
Вміє щирий косар-працелюб.
Хай тим стане оце за диво,
Хто під регіт і плач жоржин
Йде косить поетичну ниву,
Позичаючи мозку в машин.
Буде, мабуть, повік «кустарно»
Оброблятися нива оця
Там пускати машину марно,
Де працюють людські серця!
Устає косар до роботи,
Скісся блискає і співа.
Ніби краплі солоного поту,
Світять чесні його слова.
Шрифт
Фон