Шрифт
Фон
ПЕРЕХОЖИЙ
Ліні Костенко
Як він ішов!
Струменіла дорога,
Далеч у жадібні очі текла.
Не просто ступали
Співали ноги,
І тиша музику берегла.
Як він ішов!
Зачарований світом,
Натхненно і мудро творив ходу
Так нові планети грядуть на орбіти
З шаленою радістю на виду!
З шаленим щастям і сміхом гарячим,
З гімном вулканним без музики й слів!
Як він ішов!
І ніхто не бачив,
І ніхто від краси не зомлів.
В землю полускану втюпився кожен,
Очі в пилюці бездумно волік...
Раптом
Шепіт поміж перехожих:
Що там?
Спіткнувсь чоловік...
Одні співчували йому убого,
Інші не втримались докорять:
Треба дивитись ото під ноги,
Так можна голову потерять...
Трохи в футбола пограли словами,
Обсмакували чужу біду.
А він знову йшов.
І дивився прямо.
І знову
Натхненно творив ходу!
ПОМИЛКА
Помилялись не тільки люди,
Помилялись навіть святі.
Згадайте: Ісус від Іуди
Мав останній цілунок в житті.
Ми не святі, не боги, а значить,
Не варто втішати себе дарма.
Але, як твій промах
Лиш ворог бачить,
Друзів у тебе нема!
Навіщо бундючитися пихато
Навіщо бундючитися пихато,
Гріться в похвалах?
Слава не ртуть:
Мало великим себе уявляти,
Треба великим буть.
Минуле не вернуть
Минуле не вернуть,
не виправить минуле.
Вчорашнє ніби сон,
що випурхнув з очей.
Як луки навесні
ховаються під мулом,
Так вкриється воно
пластами днів, ночей.
Але воно живе
забуте й незабуте,
А час не зупиняється,
а молодість біжить,
І миті жодної
не можна повернути,
Щоб заново,
по-іншому прожить.
ГЕРОСТРАТ
Нащо мене засуджено до страти?
Нікчемні люди, ваш нікчемний суд
Не обезглавив слави Герострата
Я єсмь живий, і я творю свій труд!
Забуті зодчі, муляри забуті,
І прахом взято скульптора імя.
На попелі їх дум встаю із каламуті,
Іду у всесвіт і в безсмертя я.
Кляніть мене, кривіться від огиди,
Несіть мені прокльони і плювки
Вже чорна слава вбивці Артеміди
Мені під ноги кинула віки!
Ви всі ніщо. Ваш труд, і ваші болі,
І ваші мрії порох все і тлін!
Над вами я. Вулкан моєї долі
Веде мене крізь хаос поколінь.
Над світом галасливим і патлатим,
Що чварами гуде і клекотить,
Затис я в жмені божевільний атом,
І слава мені груди лоскотить.
Творіть красу! Дерзайте і не спіте!
Та памятайте, що над вами я,
Готовий все убити і спалити,
Щоб обезсмертити своє імя.
Як не крути...
Як не крути,
на одне виходить,
слід би катюгам давно зазубрить:
можна прострелити мозок,
що думку народить,
думки ж не вбить!
З ВІКНА
Синиця в шибку вдарила крильми.
Годинник став. Сіріють німо стіни.
Над сизим смутком ранньої зими
Принишкли хмари, мов копиці сіна.
Пливе печаль. Біліють смолоскипи
Грайливо пофарбованих ялин
Вони стоять, немов у червні липи,
Забрівши в сивий і густий полин.
Полин снігів повзе по видноколу,
Лоскоче обрій запахом гірким.
Лапаті, білі і колючі бджоли
Неквапно кружеляють понад ним...
Розвели нас дороги похмурі
Розвели нас дороги похмурі,
І немає жалю й гіркоти,
Тільки часом у тихій зажурі
Випливаєш з-за обрію ти.
Тільки часом у многоголоссі,
В суєті поїздів і авто
Спалахне твоє біле волосся,
Сірі очі і каре пальто.
Найогидніші очі порожні
Найогидніші очі порожні,
Найгрізніше мовчить гроза,
Найнікчемніші дурні вельможні,
Найпідліша брехлива сльоза.
Найпрекрасніша мати щаслива,
Найсолодші кохані вуста,
Найчистіша душа незрадлива,
Найскладніша людина проста.
Але правди в брехні не розмішуй,
Не ганьби все підряд без пуття,
Бо на світі той наймудріший,
Хто найдужче любить життя.
ЧУЮ
Чую, земле, твоє дихання,
Розумію твій тихий сум,
Як на тебе холодні світання
Ронять пригорщами росу.
Знаю зливи, та буйні грози,
І роса в шумовинні віт
То сирітські, вдовині сльози,
Та замучених предків піт.
Назбирала ти їх без ліку
На роздоллі полів, дібров,
Щоб живили тебе довіку
Людські сльози і людська любов.
ВЕСЕЛИ Й ПОХОРОН
Били в дзвони вітри,
Калатали на сполох.
Зупинялися ріки і череди хмар.
То ховали байдужість.
На ратицях кволих
Тупцювали за гробом ватаги бездар,
Проводжали в дорогу останню.
До ями
Понесли її пишну і чорну труну,
І ридання, народжені холуями,
Покотили на цвинтар
Плаксиву луну.
Танцювали дерева,
Сміялися квіти,
Умивалося небо у синяві рік,
Виривався з грудей,
З-під холодного гніту,
Первозданної радості крик.
Ну чого б їм казитись,
Чого їм бриніти,
Знемагати од сміху й сміятися знов?
Хоронили байдужість.
Ніжнішали квіти,
Били в бубони неба
Розчулені віти
Воскресала любов!..
Там, у степу, схрестилися дороги
Там, у степу, схрестилися дороги,
Немов у герці дикому мечі,
І час невпинний, стиснувши остроги,
Над ними чвалить вранці і вночі.
Мовчать над ними голубі хорали,
У травах стежка свище, мов батіг.
О, скільки доль навіки розрубали
Мечі прадавніх схрещених доріг!
Ми ще йдемо. Ти щось мені говориш.
Твоя краса цвіте в моїх очах.
Але скажи: чи ти зі мною поруч
Пройдеш безтрепетно по схрещених мечах?
Земле рідна! Мозок мій світліє
Земле рідна! Мозок мій світліє,
І душа ніжнішою стає,
Як твої забаганки і мрії
У життя вливаються моє.
Я живу тобою і для тебе,
Вийшов з тебе, в тебе перейду,
Під твоїм високочолим небом
Гартував я душу молоду.
Хто тебе любовю обікраде,
Хто твої турботи обмине,
Хай того земне тяжіння зрадить
І з прокляттям безвість проковтне!
Люди прекрасні
Люди прекрасні.
Земля мов казка.
Кращого сонця ніде нема.
Загруз я по серце
У землю вязко.
Вона мене цупко трима.
І хочеться бути дужим,
І хочеться так любить,
Щоб навіть каміння байдуже
Захотіло ожити
І жить!
Воскресайте, камінні душі,
Розчиняйте серця і чоло,
Щоб не сказали про вас грядущі:
Їх на землі не було...
Шрифт
Фон