Марта за все зараз догадалась й осміхнулась.
Мабуть, жалівся вам на мене? Еге, так? Признавайтесь, тату! сказала Марта спокійно, навіть весело. Вона уперед була дуже безпечна за свою перевагу, бо добре знала батька, знала й себе.
Як-таки можна тобі не слухать свого мужа? Він же старший в домі, він голова в сім'ї.
Нехай вибачає. Він старший, і я старша! Ми в цьому рівня.
Сухобрус прийняв академічну поставу й почав вговорювать ніби по-вченому.
Марто! ти єси жона його! Ти повинна покоряться йому, бо сам Бог так звелів: «Жена да убоїться свого мужа», так глаголе Святе Письмо. В домі повинен буть один старший. Двом старшим разом не можна буть. Марта зараз постерегла, звідкіль віє вітер.
Я це, тату, давно знаю. А чи була ж наша небіжка мати у вас слугою? Чи не були ви рівні в домі?
Ми люди простіші, а Воздвиженський людина не нам рівня. Ти вважай на його розум, на науку. Покорись йому, серце! Ради мене, ради свого батька, не сперечайся з ним. Люди почнуть зараз судить, рознесуть по городі. Про нас і передніше йшла не зовсім добра слава. Він, правда, трохи якийсь цупкий, тугий! Але до всього можна звикнуть.
Тату! не гнівайтесь на те, що я маю казать. Ви мене знаєте змалку; ви знаєте, що я й вам, і матері була покірна, бо ви до мене були добрі. Але до всього не можна звикнуть. Чи можна ж звикнуть до лиха, до сварки?
Оце вигадала не знати що! Хіба ж він таки підіймає на тебе руку
О! якби ще підняв на мене руку, то я б йому руку покусала, і добре-таки покусала б!
Ой Марто! ти таки зроду опришкувата й уперта! ти й малою така була, сказать тобі правду. Але будь же тихіша; знай, коли змовчать, коли й обізваться, а коли й стерпіть, вмовляв Сухобрус свою дочку.
Ви, тату, говорите до мене, наче до маленької, сказала Марта, осміхнувшись. Він, тату, мене зневажає, має мене за невчену людину, нічого мені не говоре, не порадиться зо мною, жалує давать мені до рук гроші. Він од мене таїться, а я од його не таюсь.
Який тепер світ настав! І все-то
слідкують, висліджують!., кмітять! Чи поважає, чи не поважає пак чоловік! А ми за це не знали, а проте прожили щасливо цілий вік. Ой Господи! Що то далі буде на цім грішнім світі!
Добре, що ви так одразу зійшлись й погодились. А от я-то не оступлюсь од свого слова ані на ступінь! Я його присилую мене поважать, мене за все питать, радиться зо мною або й попросить.
Голос її піднімався все вгору та вгору. Останні слова Марта аж крикнула.
Та чого ти кричиш! Я ж ні в чому тут не винен!
Бо ви, тату, микаєтесь, куди вам не слід! Де два б'ються, третій не мішається, бо й третьому достанеться.
Цить! цить! цить! Не буду вмикуваться! промовив Сухобрус, та за шапку, та з хати! Так і майнув через подвір'я до своєї хати.
Йдучи з лекції, Воздвиженський забіг до батька в магазин і розпитав за все. Похнюпивши голову, він пішов до господи, де стріла його Марта. Як не таїлась вона, але її очі сміялись і на губах перебігав осміх. Вона навіть весело дивилась йому в вічі, любенько говорила до його. Воздвиженський добре розумів, що вона радіє, навіть трохи глузує з його. Його брала злість, бо його принцип деспотизму в сім'ї й послухання жінки Марта потоптала ногами.
Воздвиженський зрозумів, що треба йти на мир, що Марта зробить те, що схоче, й буде поти коверзувать і глузувать з його, поки її воля.
Смачно пообідавши, Воздвиженський заговорив до Марти дуже солодким голосом, так що вона й не втямила спершу, до чого воно йдеться і до чого він прямує. То була його прелюдія.
Побалакавши любенько то про се, то про те, Воздвиженський приступив до діла.
І чого нам, Марто Сидорівно, войдуваться? Я й сам не знаю, як воно в нас пішло на нелад! Ми люди, хвалить Бога, не вбогі; маємо всього доволі. Нам зовсім нічого лаяться та змагаться.
Отак і я, Степане Івановичу, думаю. Ми не вбогі, маємо всього доволі. Нам нічого свариться. Чи прийде вечір, чи п'ємо чай, то сісти б та й побалакать любенько, порадиться гарненько про все. В нас є вже сім'я
Ще й більше буде, перебив її розмову Воздвиженський.
Само по собі, що буде! Чом би пак нам не порадиться, як би лучче хазяйство своє повести, як би якісь плани зробить. В нас же є батько, а що батькове, те наше.
Ти розумно говориш, Марто Сидорівно!
Сухобрусів нерозумних ніколи й не було в Києві! Та й таких ніхто й не запам'ятає ніколи! І дядьки наші багаті й розумні, і наш батько, хоч і був бідний, та з нічого розвів дещо! І ми розведемо, як будемо розуму держаться та підемо сухобрусівською стежкою. От з нашого дому маємо дохід Час би дещо і в банк покласти, щоб проценти наростали для дочки
А ти, Марто, хіба дещо придбала?
А чом же й не придбать то з сього, то з того? В контрактовий ярмарок був за квартири заробіток добрий. А ти ж? Чи придбав хоч трохи з свого редакторства та професорства?
Є там трохи зайвих грошенят, промовив Воздвиженський знехотя якось.
То оддаймо, що маємо зайве, в банк, сказала Марта.
Про мене, оддаймо!
І вони разом, неначе змовившись, пішли в свої кімнати й вернулись до зали, держачи в руках капшуки з грішми.
Ого! та й ти чимало зібрала з свого хазяйства! сказав Воздвиженський, трясучи Мартиним скарбом.